продати в неволю, аби визволитися від голодової смерти.
Саме такий був і той 184-ий рік на Україні. За голодом ішов холод. Палити, де не було лісів, не було чим. Соломи не вистарчало і для худоби, печей не топили по кілька днів. Хати стояли нетоплені і стіни в них пообростали інеєм. Загортаючись у всяке шмаття, яке ще залишалося на господарстві, люди збивалися в купу на печі, часом залазили в середину печі. Ішли чутки, що там або там ціла сімя вмерла з голоду, рятувати не було кому, бо ніхто не зважився б відірвати і шматка хліба від себе та своїх, боячись, що й самому незабаром доведеться конати тією ж лютою смертю… Багато козаків позбулося тієї зими й останньої худоби тай батьківщини…
Від Різдва покупець не приїздив уже, питатися, чи нема хліба на продаж, а кланявся та прохав продати… Не питав уже за ціну, бери що хоч, бери все, пусти з душою й то не на вік, а на місяць, тиждень, на кілька днів, дай хліба, щоб зараз наїстися, щоби не кричали голодні діти. І ціни на збіжжа здіймалися вгору, як полумя на великій пожежі, зросли швидко на пятьдесять копіок, а ще за два тижні й на карбованця за пуд.
Далі держатися з хібом було неможливо. Не вдержався б ніхто, хоч який твердий, тай небезпечно було, щоб не рознесли усього силоміць.
На дворищі в пана Андія розпочався торг. Зранку до вечора товклося там повно народу. Приїздили і приходили люди обідрані, змарнілі, виснажені, з безнадійними, похмурними лицями, витя-
