гали зза пазухи плесковаті гаманці, витрушували з них останні копійки та розбирали цілі ями по мішочках… Розбирали попереду кращі, свіжі ями, далі взялися до старших, у яких зерно вже пройшло трохи духом, згодом самі відкопували давні, закинуті, які вже позападалися, та прохали дозволити, погребтися в них, чи не знайдеться на споді під цвілим зерном ще й таке, щоб із бідою можна було пожити, а нарешті розбирали і цвіле зерно за великі гроші. Самі набивалися, молотити старі переїджені мишами стирти, за молотьбу вже нічого й не правили, аби дозволено за свої гроші собі намолотити.
Несуть тай несуть гроші, аж страшно робиться, стільки тих грошей, казав пан Андрій і таки справді, мабуть, робилося йому моторошно від тих спогадів, бо якась тінь перебігала йому в таку хвилину по обличчі.
По всяк час він сам був коло породажі. Весь день на дворі, поміж тими покупцями, серед своїх стирт та ям, а їхніх клунків. Не таке було діло, щоби звірятися на людей, ішло на великі тисячі, а тоді й не тисяча, а й карбованець не того були варті, що нині. Та чогось тяжко почував себе пан Андрій і робилося йому часом жахно та, де далі, це траплялося частіше.
Люди ще держалися, ще рідко хто прохав милостині, старцювали ще самі справжні старці, а хазяїни хоч наче й висіли над прірвою, хоч і бачили свою загибіль, та з гонору ще не жебрали. Пан Андрій усе те бачив, усе помічав і не всилі був, відогнатися від тих вражінь та від прикрих думок
