про те, що таїться на серці в цих похмурних покупців. Але він опиняв та ломав себе та ще стримувався. „Що ж ти зробиш, йолопе-дурню, не обдаруєш уже всіх, тай із якої б то речі, хіба людям на глум?” — лаяв та заспокоював він себе нишком і так само відбирав гроші, вивіряв вагу та набавляв на хліб ціни, якщо чув, що в околиці вони збільшилися, а тільки кроїв товстішу скибу старцям, які все частіше заходили до його двору.
Якось надвечір стояв, як і завжди, пан Андрій біля терезів, приймаючи гроші та дивлячись, чи вірно відважує ключник, коди приступив до нього старий, блідий, наче крейда, чоловік з нечесанною сивою чуприною, що звисала йому на похиле лице злиплими пасмами, а шапку він скинув та тримав під пахвою, простягаючи панові чималу купку мідяків.
— Паночку! не стає пятака, — якимсь заляканим голосом, ніби аж застогнав він. — Відпустіть уже пуд, Бога ради!…
Очі в його були тьмяні безколірні, але повні одчаю, і з них бігли сльози.
Пан Андрій не витримав, щось здавило йому горло, очі зажмурилися, серце ніби спинилося.
— Добре, добре, вимовив він якось хапаючись, ніби боявся, чи гаразд вимовить ті слова. — Відпускай Антоне!… — А за хвилю, коли чоловік дякував з плачем, упав на вколішки, пан Андрій вихопив із рук у ключника корець і набравши його з верхом, своїми руками висипав у клунок тому чоловікові на поход.
Не гаразд почував себе пан Андрій після
