цього. „Дурощі це… Ні йому, ні собі, ні Богові, ані чортові… розмяк, острамився…” і, дивна річ, чогось йому соромно було саме того, що розмяк. „Не вгоден я на таке діло! Хиба тим світ держиться, дурню!” — докоряв собі пан Андрій і хотілося йому покинути все та йти сховатися в хату. Та він приневолив себе зостатися, щоб не показати, що зробив те, із хвилевого почуття. „Хай краще думають, що я так надумався, умисне, для Бога, чи що” — і він таки вистояв біля терезів, аж поки стемніло, та вже усім досипав на поход по корцю, як і тому чоловікові.
Не спалося тієї ночі панові Андрієві. Вгадав таки чортів жид — не витримав… Батько б витримали, а я, так ні… розкис. Нема в мене справжньої сили… Не шкода отих корців, не в їх річ, і так грошей до чорта, а гидко на себе, що… не витирмав, розмяк… А розмяк, то й треба вже якось від цього діла одступитися, бо як маю далі поводитися?… Такі думки не давали заснути панові Андієві.
І вранці покликав він Янкеля тай продав йому усю остачу ям та стирт, які ще лишилися.
— Обридло, не хочу далі возитися, забирай, коли хоч! — казав він, не дивлячись у очі Янкелеві. Та остача була невелика і небагато досталося Янкелеві.
Багато грошей набралося в пана Андрія з того недороду, ще дужче забагатів він і скрізь за нього пішла слава, як за одного з найбагатших панів на велику околицю.
