їх скрізь руками, залазили потім у середину тай гойдалися, гуцаючи на подушках, що часом, з обачности до хазяйських дітей, візники дозволяли їм робити.
— Е, злізьте! Буде вже з вас! — здебільшого дуже швидко спиняли вони дітей. — Ви того не тямите, а так можна попсувати, а воно річ дорога…
Жаль було Греччинятам кидати забавку, та вони догадувалися, що, мабуть, візники мають рацію, тай не ображувалися.
З ними та ще з гостьовими лакеями діти швидко обзнайомлювалися та починали їх розпитувати, хто такі та як живуть їхні пани.
Слуги охоче, трохи з наголосом вищости, розповідали дітям про своїх панів, мішма правду з нісенітницями. Про їхнє багацтво, про те, які розкоші в них у горницях… „та і скрізь”, як вони їздять до Петрбурху та „аж заграницю”. Інший вихвалявся, що його пан „коло самого царя служить”. „У нашого там мундір весь у золоті”. „Наш із самим міністром ручкається…” „Та що там з міністром. Нашого пана й німецький і шпанський царі знають… Як були ми заграницею, — їй Богу, в гості до шпанського царя їздили”.
Любили слуги вихвалятися багацтвом та значністю своїх панів і вони не шкодували і прибрехнути дещо для більшої прикраси. Через те ніколи не казали нічого такого, що виявляло б менше пишні сторони життя їхніх панів, хоч одночасно охоче вславляли їх „жмикрутами” та „скаредами” та жалілися, що вони „з людей тягнуть, людей обдирають”.
