нерадо відповів пан Андрій. — Адже ми з вами однолітки, а мені вона дочка, то й ви їй за батька годились би.
— Річ не в тім — почав був доводити Цапковатий.
— Та не знаю вже чи в тім річ чи ні, — не дав йому договорити пан Андрій і засміявся. — А ви краще ось що, послухайте моєї поради, як вам уже так схотілося Гречкової. Підождіть, а як я вмру, сватайте мою Олимпіяду Остапівну.
Це вже скидалося на глум і таки зовсім не подобалося Цапковатому та він ще пробував умовити пана Андрія.
— Хіба ж ми з вами не приятелі, — докоряв він. — Хіба ж ви мене не поважаєте та не знаєте, який я чоловік? То правда, роду я незначного й не дуже заможний, та дещо таки придбав. Маю освіту, а освіта тепер у повазі та ціну має. В мене є становище, є заробіток…
Але нічого не помогло.
— Чи ви чуєте, пане Хвилимоне, — відповів Гречка, — не походіть ви до мене так з місяць абощо: за місяць ви прочахнете, де та любов і подіється… А тоді знову, прошу покірно, заходьте знову любісінько у преферанса гратимемо. А так мені аж обридло. Я думав, ви до мене гостюватися ходите, а ви що надумалися — до дочки свататися?!
Після такої відсічі Хвилимон Трохимович уже мусів іти від пана Андрія. Та він про те не облишив свої думки. Не почував він того молодечого кохання, що його невиразні бажання тим дужче оманюють та поривають людину осяйною мрій-
