а ще дужче лякалася думаючи, як їй доведеться розказати йому, що сталося. Знаючи, що таки треба буде сказати, аж примлівала від тієї думки.
Коли-ж вийшов пан Андрій і Олимпіяді Остапівні треба було налити йому чаю, вона мов збожеволіла від острого переляку. Не бачучи нічого перед очами, хваталася тремтячими руками скоріше налити ту шклянку, щоб швидше втікти, аби не бути коло пана Андрія, аби встерегтися якось не глянути йому в очі…
Пан Андрій сидів, спершись на стіл, грізний та темний, як хмара, та паче чекав чогось. Ось раптом стукнув він, якось занадто гучно, кулаком по столу й крикнув хрипким, мов чужим голосом:
— Чого ви?… Думаєте, не знаю? Я вчора собаку на ланцюг припняв, драбину їй до вікна приставив… Хоче тікати, хай тікає!…
Він підвівся так, похитуючись, подався до своєї кімнати.
Коли три години після цього Цапковатий з молодою приїхали з церкви на помилування, ворота до двору були зачинені, молодих у двір не впущено і ніхто, не зважився вийти, хоч поглянути на них.
Два тижні після того заїхав до пана Андрія давній його знайомий та сусід пан Карковський. Микола Миколаєвич Карковський зовсім відріжнявся від околишнього панства. Добрий господар, проворний та невсипущий, він кохався у господарстві та клопотався біля нього зранку до вечора.
