Разом була це людина дуже веселої та привітної вдачі і, хоч був молодший від пана Андрія на десять літ, той поважав, а, здається, і трохи любив його, хоч і шуткував іноді з занадто рухливої та швидкої його вдачі.
— Хазяїн, таки хазяїн, і діло тямить, — казав пан Андрій. — А крутитися й менче можна б. Якби так не швидив, можеб ще й заробляв більше, тай не переривав ся б оттак.
Пан Андрій повів гостя до кабінету і дуже швидко після першого привитання спитав:
— А за дочку мою чули?
Щось гостре заблищало йому в очах.
— Чув, — тихо відповів гість і замовк.
Бачучи з вигляду пана Андрія — який він гнівний на дочку, Корковський перебирав у голові, якби приступити до пана Андрія, щоб вговорити та втихомирити його, щоб він і собі смутку не завдавав, щоб і дочки, бува, не обидив. Та твердий чоловік пан Андрій, не легке це діло, ще якого слова не вподоба, щоб не зробити гірше необережним словом… І Карковський все не зважувався почати мову.
А пан Андрій упявся в його очима, аж пік.
— Знаєте, пане Миколо, — додав він за хвилину, — сьогодня той день, що я бувало лікареві Цапковатому, гостинці посилаю, борошна там, масла, крупів, усячини з господарства. Та вже не вгадаю, що й робити. Кажуть він оженився на богатій, то щоб бува не обидивсь?…
— Любий мій друже, не можна так, — обізвався зтиха Карковський. — Простити треба.
