Така людина й подякує. А як воно переведе та дедалі замотується, чи ж я, прости, Господи, лихвар? А й воно: поки гроші бере, і прохає й підсипається, а й по очах його ледачих помітно, що заздрить, лютує та тебе ж лає.
А проте доставалося панові Андрієві й таким часом позичати, що їх краще прогнати годилось би, колиж-бо той сусід, той знайомець чи приятель, інший ще й родичом признається, що тут удієш? Мусиш позичити…
— Я вже такому краще дурно позичив би, так однаково не подякує, ще й дурнем прославить, — казав пан Андрій, і без відсотків таки не позичав. Але й ніколи й ні з кого більше шости не брав, хоч і набивалися дехто з більшими, аби тільки позичив. А стороннім людям, як не на діло брали, відмовляв уперто й тільки раз того не додержав.
— Приїздять якось до мене — згадував пан Андрій — два панки десь аж із Катеринославщини, таки за позикою. Я тільки на них поглянув, тай бачу, що то за хлюсти. Убрання на них гарне, десь, знать, кравця далеко шукали, як не в Москві, то найближче в Харкові. Чемодани нові, ловкі, вуси напручені, самі свіжо підголені, мов наляковані… Кажу: не дам. Думали вони мене спокусити. Знаємо, кажуть, що ви все шість відсотків берете, ми вам вісім дамо. То я й поготів вам не позичу — одказую, — як ви з такими відсотками набиваєтеся. Певно в вас думка не платити, а маєток віддати. А якби я мав його купувати, я за купівлю, а не за позику з вами і балакав би. Бачать вони так не вкипа, зайшли з іншого боку, — залишилися го-
