стювати. Коли гості, то й гості, а як гості, то й випити треба: гуляємо, випиваємо, в карти бавимося, компанія з них, кращої не треба: веселі, до жартів, до дотепів перші митці. І випити тямлять… Я то знаю добре, чого вони до мене так упадають, так же з хати не виженеш тай весело з ними. Так вони мені догодили, бачу зле, „одбувайсь”, кажу сам собі, „пане Андрію, чим одбудешся, швидше, бо далі дорожче стане”. От як добре ще випили, витяг я з кишені ключі та й кинув їм вязку на стіл. Годі вам, кажу, біля мене морочитися, так ви мене потішили, беріть у мене, що схочете, а сам придивляюся, що з того буде? Ні не квапляться до ключів, а то може б і з хати вирядив. Старший з них так чемненько відказує: „За позику та за ласку спасибі, а тільки так не можна. Підемо завтра до нотаря, зробимо документ, а тоді ви вже самі, спасибі вам, гроші відлічете… Мусів… Погуляли вони в мене ще день для обачности та тільки й бачив, а маєток, як я і знав, прикинули. Маю тепер клопіт воловодитися з ним поза очами. Ну, та байдуже, я на землю не заздрий, не шукаю де купити б, та як і сама до мене прийде, не продаю, вона свого діжде… котромусь синові упадеться, житиме там, може, що воно далеко, довше з братами не посвариться.
Самій тільки старій Шпасисі позичав пан Андрій і надто з охотою й великі гроші, та ще як нікому, — під самі векслі. Пані Шпачиха була вже стара вдова, що сама провадила велике господарство й міцно тримала в руках свою велику семю. Ще й за чоловіка (що довго служив у війську й на війну
