Все те треба було зміркувати і пані Шпачиха викликала з М. свого постійного порадника в важливих справах — судового урядовця Корнія Онофрієвича Торохтія. Торохтій був русявий, років сорока чоловік, з помітними вже лисинами й над лобом і на потилиці. Гладкий та обколистий, ходив він, чи власне котився, швидко та дрібно переступаючи короткими ногами, на яких аж двигтіло сало. Круглясте, біле як булка, обличча його так і сяло до всіх привітною ухмилкою, а сірі та маленькі очка в-одно бігали, мов живе срібло, здебільшого по ногах тих, з ким розмовляв. Знався він на законах, як казали: „неначе чортяка” і вважався за першого ворожбита в м-ському суді. Знали добре всі, відала й Олександра Платонівна, що Торохтій хабаря не відкине, а, як коли, то й не втерпить взяти „подяку” від обох позивальників. Але ж думала, що як йому „не попускати віжок”, то й служитиме „здебільшого чесно”. Діло ж він тямив, як ніхто, а вдодачу доводився ще якимсь родичем небіжчикові Шпакові. Через те Олександра платонівна і зверталася все до нього й за порадою і з дорученням. Трапилося раз якось, що Корній Онофрієвич таки зрадив „дорогу сестрицю”, як він завжди іменував Олександру Платонівну, взяв хабара з супротивного боку та до збитку і призвів. Коли вперше після того вони зустрілися й Корній Онофрієвич розігнавсь було, цілувати ручку Олександрі Платонівні з привитанням „здравствуйте дорогі сестрице”, Олександра Платонівна відрубала: „Здравствуйте й вам, поганючий братець”, руки поцілувати не дозволила і щось зо два
