роки ні перед очі собі, ні до справ своїх Корнія Онофрієвича не припускала. Накаявся та не знати з яких боків та скільки разів забігав тоді Корній Онофрієвич, поки нарешті Олександра Платонівна таки змилувалася та знову почала кликати його на пораду, сподіваючись, що „після науки” вже не зважиться проти неї махлювати.
Цим разом, вислухавши в чому справа, Корній Онофрієвич, натоптавши добре носа табакою, покрутив головою й мовив:
— А чи відомо вам, високоповажані сестрице, зо саме тепер пан Андрій своїм коштом поновляє іконостас до церкви Святого Андрія Первозванного в М.?
— Ну?
— А іконостас малює та виконує вже ніхто як відомий вам добре Захарій Тодосович Вовченко та ще і Порубальський.
— Так?!
— Отже при тій нагоді може він мати добрі оказії, побалакати з паном Андрієм, а вже ніхто як Захар Тодосович не потрафить поговорити краще про так делікатну справу. Треба викликати Захара Тодосовича, високоповажані сестрице.
Вовченко-Порубальський був це М-ський богомаз, добре відомий та загально-визнаний аж на три сумежні повіти. Там ніхто не схотів би і слухати про іншого богмаза, бо всі були певні, що малює він незгірше від Печерського Отця Паісія… До того ж був у нього великий природній хист розповідати, а надто щось смішне. Їздячи з дому в дім, по батюшках та панах-жертводавцях, знав
