він усячину за кожного, то й розповідав для всіх місцевих людей цікаве про їхніх таки сусідів та знайомців, само собою, оглядаючись де, про кого та що можна розказати… Хто ж не любив би його послухати?
— Захарові Тодосевичові було років з трицять пять. Був це високий, русявий, дуже міцний та моторний чоловік, завжди веселий, завжди говіркий та на слово спритний, а до людей привітний так, що здається, кого схоче, куди схоче так під ручку й виведе…
Колись Захар Тодосович довгенько жив на хуторі Олександри Платонівни, роблячи іконостас, який справляла вона до своєї церкви. Через це, тай через те, що взагалі не можно ж було б не послухатися Олександри Платонівни, Захар Тодосович, як прислано по його найтичанку, не гаявся і хвилини, а зразу сів і поїхав.
Шпачиха ждала на цього не сама, а, з Корніем Онофрієвичем. Як приїхав Захарій Тодосович, сиділа вона в витальні, на великім стародавнім дивані. Була це літня, але бадьора й міцна ще жінка, дарма, що ходила завжди з ціпком, який тримала в руках навіть сидячи. Ціпок той не так вже і потрібний був їй на те, щоб спиратися, а скоріше був ознакою влади й не раз замірялася вона ним чи на слуг, чи на родичів, чи й на декого з молодших знайомих. Вдягалася Олександра Платонівна по старосвітському в темно-фіолетову капоту, поверх цього накидала на опашки підбиту горностаєвим хутром шубейку, а на голові носила старосвітський чіпчик. Такий чіпчик колись ще за молодих літ,
