вдягла вона, потураючи моді, замісць українського капора, а потім не схотіла зміняти вже його на строї пізніших часів, щоб не „світити волосом”. Сиділа Олександра Платонівна рівно, мов оберігаючись зайвих рухів, з обличчам, наче застиглим, з виглядом трохи занадто для жінки суворим. Її тонкі губи були запалі й міцно стулені, а в роті бракувало вже немало зубів. Погляд темних, як стиглий терен, очей — терпкий, жорсткий та рішучий, мов пронизував наскрізь кожного, з ким вона розмовляла.
Корній Онофрієвич примостився побіч неї на ослонці й це саме він освідомив Захара Тодосовича про справу, яка йому доручалася. Олександра Платонівна тільки в ряди-годи потакувала, нахиляючи голову та коли-не-коли вкидаючи якесь слово.
— Розумієте, друже достойний, у цій справі потрібна особливая, так мовити, дипломатія. Справа ця єсть особливої делікатности. Не про те, розумієте, йдеться, аби одержали гроші, це, я гадаю, річ безсумнівная. Не можебноє це є діло, щоб пан Гречка не чував за пані Шпачиху, а чував, то кому й позичати? Важливая є річ у тім, як узяти гроші? — З додержанням обачности, належної обом особам у цій справі співучастним… О! — витолковував Корній Онофрієвич свою думку. — Ви розумієте, що дамі не випадає робити перший візіт (Корній Онофрієвич вимовив це слово розтягаючи по складах з особливим підкресленням), хочби й жонатому, хочби і в найпильнішій справі… Одначе треба й те зважити, що не ясла до коней ходять, а тільки коні до ясел, так мовити… Отже пан Ан-
