до Омельчиної ятки, і тільки почала торгувати судачків та при тому докоряти гостро Омелькові за те, що править аж по три копійки за фунт, вже надходив і пан Андрій. Тільки той, хто знав, міг би помітити, як Захар Тодосович, що йшов був з ним, щось проказавши йому на вухо та показавши очима на Олександру Платонівну, подався в інший кінець базару.
Як тільки пан Андрій приступив до ятки, Олександра Платонівна звернулася до його, начеб то до судді, скаржуючись:
— Чиж не лихо, пане добродію, що оцей чоловік за рибу править, подумайте, за самі найдрібніші судачки аж по три копійки за фунт! Наїсися за такою дорожнечою.
— Та хібаж ви не знаєте, пані добродійко, цього Омелька? Це ж на весь М. найбільший здирщик, кожного облупить. Ти таки, Омельку, не знати що собі й у голову кладеш, — немов усовіщаючи, але сміючись очами, звернувся пав Андрій до Омелька. — Але, знаєте, і рибу за те дає добру… Та я бачу, ви, пані добродійко, не з нашого городу. Десь, певно, з повіту, та ще може і з чужого, що Омелька не знаєте. Хоча не маю чести бути знайомим, а щось я вас пізнаю. Чи не будете ви пані Шпакова Олександра Платонівна?
— А таки вона! — привітно відказала Олександра Платонівна. Та й я вас пізнаю неначе, пане добродію. Здається так, що пан Гречка Андрій Іванович? — спитала вона своєю чергою.
— Авжеж, що він.
— Ось, як приємно сталося, коли Бог привів
