познайомитись. А то чую все: пан Андрій, та пан Андрій, а бачитися й не доводилось… А ми ж таки сусіди! Що там тих пятьдесять верстов!… То будьмо-ж знайомі.
— Та то, бачите, Олександро Платонівно, що і в мене діла багато, то й ніколи часто по гостях їздити, тай у вас, чутка йде, не без діла й коло свого упадаєте, тай вас у гостях не часто побачити можна. Через те й не доводилося пізнати.
— Ну та Богу дякувати, тепер уже зустрілися. То як собі знаєте, хоч я тут і в заїзді, а прохаю вас до мене чаю випити.
— Спасибі, відповів пан Андрій: такий приємний випадок не часто трапляється. То я до вас чаювати піду, а ви вже, прохаю, до нас обідати. Ти, Омельку — звернувся він до рибаса — занеси там моїй пані й судачків та ще якоїсь доброї рибки і перекажи: дорогі гості обідатимуть.
Тепер пан Андрій із панею Олександрою подалися до заїзду, пити в неї чай, до якого вона понавозила з дому всякого печива та варення, а ще й доброго коняку та руму.
Другого дня гомоніли по цілому М. що пан Андрій визичив Шпачисі під самі векслі грубі на ті часи гроші: шістьдесять тисяч карбованців і того-ж таки дня Олександра Платонівна, додавши ще й своїх грошенят, зробила купчу на новий чималий маєток, після чого земельна власність її досягла поважного розміру: вісім тисяч десятин.
— Завинуватилася пані Шпачиха по самі вуха, — посміхувалися тямущі люди в М. і по сусідних повітах. — З заздрощів до земельки такого
