боргу набралася, так у ті позики вгрузла, що повно й не виприсне.
Та Олександра Платонівна не довго барилася, виплачуючи. Чотири роки підряд чи привозила сама, чи пересилала синами панові Андрієві по пятнацять тисяч і ще й з відсотками готових грошей та за чотири роки й виплатила.
Одного разу, нездужаючи, не могла вона привезти платіжу сама, то написавши чемного листа з вибаченням, та побажанням переслала гроші, двома синами офіцирами.
Пан Андрій привитав молодих Шпаків, алеж усе пильно придивлявся, що з них за люди. Щоправда, сини вони Олександри Платонівни, так тож мати, а які діти будуть? Трохи не подобалося йому оте золоте офіцирське вбрання на них. Хоч замолоду й сам ним пишався, та з годами побачив, що воно від діла відвертає. Не подобалося ще й те, що по московському цвенькають… Ще старший — Петро, помітивши, що господар розмовляє по українськи, почав і собі так говорити, менший-же Платон, як затявся, й на господаря не вважає — одно по московському креше… Сиділи в кабінеті. Петро дістав гроші, Платон полічив і віддав до рук панові Андрієві. Не лічучи, поклав їх той на столі й зі свого боку повернув паничам материні векслі, ще й підписавши, що гроші одержав. Потім, мов уважаючи справу за гроші вже викінченою, узяв часопис та розпочав розмову „про політику”. Довгенько й сам розказував і гостей, які нещодавно були в губернії, розпитував, чи не чули там чого, що прояснювало б то, про що тільки натякалося
