малі були, крутилися перед очами, а щоб помічати в них щось, так не було ще чого помічати, хто і зна, що ще з них буде.
Ще як Максим в останніх двох клясах ґімназії був, почало начальство на нього батькові жалітися та перестерігати. Певного нічого не казали, а таке: „З недобрими хлопцями водиться, котрі в начальства на прикметі, гуртки там у них якісь, демократствує, на начальство лихом дише, глядіть щоб він у вас на революціонера не вийшов!…”
Недуже вважав на те пан Андрій, начальства й сам він не полюбляв, як коли може й сам щось для нього неприємне при дітях бризнув, може що з того Максимові в вуха впало… То що?! Знав же пан Андрій, що одно — думки, а інше — життя: люби рай, а жити на землі треба, начальство лихе, хвалити нема за віщо, а скинь його, з лихом не розминешся, рівність — добре, а рівняй усіх, то всі старцями поробляться. Отже й Максим не дурний, мусить те зрозуміти…
Були вже сімдесяті роки минулого сторічча, коли Максим покінчив ґімназію. В російській державі саме починав розжеврюватися той рух, що призвів до сьогоднішнього кінця. Несвідомо й не по клясових інтересах поширювалися тоді соціялістичні настрої й захоплювали часто й тих, кому відповідно до клясового інтересу випадало-б скоріше йти насупроти того руху. Російська інтелліґенція віддавна, без успіху, допоминаючись участи в державних справах, рада була за всяку ціну досягти цієї своєєї мети та підтримувала кожну опозицію проти уряду. До революції ішло багато мо-
