твердо тримався поступових поглядів, але до соціялізму не схилявся і з суто-українським уподобанням власности не тільки не вважав соціялістичний лад можливим, але й не чув у собі до нього жадного уподобання. На цьому грунті виникали між братами завзяті суперечки, а пан Андрій, прислухуючись до тих розмов, нишком з них посміхувався, як із молодих, ще нерозважних і несталих думок, не дожидаючи з того жадного лиха.
— Треба-жк — казав він, — молодим людям усе те розгадати, треба їм і вигавкатися.
Якось проходячи повз синів, саме під час одної з таких суперечок, пан Андрій спинився на хвилину, послухати.
— Не лякай мене тим визискуванням — казав посміхаючись Левко, мабуть у відповідь якійсь думці, перед тим висловленній Максимом — Ти мене ним не злякаєш, бо я знаю, що в житті хіба зрідка буває так, як ви кажете, бо й на визискування є багато коректив.
— Які б то наприклад?…
— Наприклад у одних обережність та страх, у инших совість…
— Може ще скажеш Бог?
— Де в кого напевне й Бог, власне реліґія. Ти-ж знаєш, для мене віра не є доказом нерозуму, як для тебе…
— Я знаю, ти належиш до тих, що тямлять ті хитрощі: сполучати науку з вірою та з лабораторії ходять просто до церкви — кпив Максим.
— Облиш! Це насамперед не твоє, а Спенсера, а по друге краще вернімось до теми…
