ся, хай, їде. Коли це, як через місяць, ніхто й не сподівався, і не писав, і коней не посилали, сусіль у хату. Чого та як одразу не появля, як питають одказує, що трохи не гаразд себе почуває та приїхав на кільки день одпочити, а другого дня вранці пішов до батька в кабінет, двері щільно причинив і знялася незабаром між ними не розмова, а буча.
— Я до вас, батьку, в важливій справі, — почав Максим. — Треба вам знати, що я пристав до революційного гурту. Завдання наші: знесення монархії, панства, поділ землі. Слухаючи ваші розмови, думаю, що й ви, як не в усьому, так багато де-в-чому, повинні нам співчувати. Тепер наспів час справдити слово ділом: треба грошей і не багато, усіх пять тисяч карбованців, та їх немає, і мені доручено їх зробити, — давайте!
— А чи тямиш ти, що за такі діла бути може? Схаменися, Максиме. А грошей я не дам, бо не хочу, щоб ти в такі діла устрявав, це одно. Тай не дурень же я, щоб допомогати вам мою землю в мене для когось видирати, це два! — разом і сердячись і знепокоєнний умовляв пан Андрій сина.
— Що для мене це небезпечно, то вас те не обходить?…
— Як то не обходить?…
— А так, що це моя справа. Та, коли ви подумаєте, батьку, то й самі скажете, що не годиться за-ради страху не робити того, чого обовязок вимагає. А що не хочете ви, щоб у вас землю відібрали, це мені дивно. Хтож як не ви завжди казали, що „люде рівні”, а рівні, той рівняти треба.
