Се-ж для тих в кого землі немає її братимуть… Це-ж справедливо…
— А думав ти своєю головою, чи з того який толк буде?
— То вже не наша печаль. Ми зробім, що повинні.
— Тай яка ж у тім правда, що ви людей чуже грабувати вивчите? Чи з їх святі після такої науки поробляться? Не бійсь, вони ж свого й поганого зламка дурно не дадуть, а на чуже зазіхати від вас вивчаться…
— А як ми уважаємо, що то не чуже, а від них таки пограбоване.
— То і в мене грабоване? — гостро спитав пан Андрій.
— А хіба ж ви самі не згадували, як голодного року хліб продавали, аж вам лячко робилося, коли люди гроші зносили. То хібаж ні?
— Ти тямиш, що кажеш?!…
Слово по слові сварка розжеврювалася, розмова робилася гострішою.
— Чуєте, батьку, мені ніколи часу на балачки гаяти, я мушу сьогодня їхати. Ну, я вас прохаю, дайте, хоч для мене дайте! дасте?…
— Не дам!
— І вам не сором?…
— Ти мене соромити будеш?
— А чому б і ні? Як думаєте, так і робити повинні, а одно думати, а друге робити — це нещирість, якої поважати не можна…
— То й не поважай, не злякаєш.
— Та й не поважаю…
