— А не поважаєш, то чого до мене прийшов? — скипів пан Андрій.
— Сидіти мені тут таки й нема чого. А прийшов, бо не за такого вас уважав, батьку…
— За дурнішого?…
— Ні, за совіснішого!…
— Геть! — раптом вигукнув пан Андрій гнівно. — Геть, коли не тямиш балакати з батьком, блазню!
— Додайте ще, що спадщини мене позбавите, — глузливо мовив Максим. — Так не злякаєте. Мені, щоб ви знали, вашого нічого не треба, вертаю вам усе ваше! Ось годинник, ваш, нате, — зірвав він його з себе та кинув на стіл. — Ось гроші, ваші, — кинув він гаманця. — Чемодан ваш, я його залишаю і, не попрощавшись, Максим вибіг із хати, нашвидку натяг пальто й шапку, вхопив ціпок і подався через леваду у степ, не згадавши попрощатися ні з матірю, ні з братами ні сестрами.
Було тепло та надзвичайно тихо. Темна, синя аж до обрію скрізь одноколірна хмара оповила небо темною габою і хмарне небо ледве сіяло обрідну та дрібну мрячку. Низом слався туман, і товсті намоклі стовбурі дерев на леваді вилискувалися, як поляковані. Між рясним темнозеленим листом виблискували подекуди золоті бляшки, з намоклої обважнілої шапки дерев, коли-не-коли, назбиравшись, скочувалися, мов тихі сльози, здорові краплини і, коли вони падали, на застиглому дереві тремтіли поодинокі листки й гілячки. Золоті бляшки блищали подекуди й на мокрій осінній траві. Максим відходив швидкою ходою, широко ступа-
