ючи, та не обертаючись. Пан Андрій глянув йому вслід у вікно й важко, мов просунувшись, опустивсь на ослонця та довго-довго дивився поперед себе.
— Нехай! — вихопилося нарешті в нього.
Тільки по голосі було чути, що навсправжки не було йому байдуже те, що сталося. Сварка з Максимом зачепила його ще значно тяжче, ніж сварка з дочкою.
З того часу пан Андрій зробився ще суворіший та дражливіший. Щоправда, він часто закликав до себе знайомих, з якими звик чаркуватися й напивавсь. Але й випивши, не мякшав, а робився ще похмурніший та більш сердитий. Обох менших синів надумавсь він забрати з ґімназії та післати в Москву до ліцею Каткова, а як діти прохали, щоб лишив їх у ґімназії, бо вони до неї звикли, насварив і таки вирядив до ліцею. Якось здалося панові Андрієві, що одна з дочок висловила якусь думку, яка видавалась йому соціялістичною. Він грізно стукнув кулаком по столі і з роздражненням крикнув:
— Коваль коня кує, а жаба свою лапу дає!…
А проте тільки через місяць приневолив себе пан Андрій переписати заповіт, щоб позбавити Максима спадщини і тільки ще через тиждень закликав до себе пана Карковського, попереду самого, щоб його вислухав та підписав, думаючи, що через його краще та неосудніше розійдеться між громадянством чутка про новий родинний нелад у Гречок.
Прочитавши Карковському заповіт, пан Ан-
