дрій, силкуючись удавати, ніби бере все те на глум, але насправжки з болючим зусиллям, несподівано зробив таку примітку:
— А Максим сказав мені, що я подлець і довів, таки довів!…
Після того, як Карковський вже підписав, пан Андрій післав ще до двох свідків-сусідів та почав крутити з ними такого веремія, що непитущий Карковський мусів чим скоріш забиратися до дому.
Минуло ще з пів року. В Москві стався замах на високу особу. Вичиташви про те з часопису, пан Андрій зразу не звернув був на те особливої уваги. Та днів за три перегодом, перечитуючи нові числа, він переляканими очами побачив серед імен тих, кого притягали за той замах, і імя студента Максима Гречки. Він не хотів йняти віри своїм очам, перечитав, хотів упевнити себе, що то може однофамилець, іменник з його сином і зразу-ж із досадою відкинув цю потішаючу гадку. Він схилився на стіл і дві пекучі сльозини видавилися йому з очей.
З годину сидів пан Андрій похилений, у тяжкій задумі і враз устав, вирішивши їхати до Петербурга, щоб попробувати врятувати сина. Надії на те, щоб дійсно зміг щось зарадити в нього не було. Не така справа, тай на себе не покладався, бо бачив, що не тямить, що тут треба робити. Але якже було не поїхати?! Коли вперше ся думка виникла в нього, він аж ізжахнувся. Їхати, це ж лазити по начальству, кланятися, поневірятися, йому, що ніколи за ціле життя ні перед ким не хилився. Але
