покинути Максима самого серед лиха й не побачитися навіть — це ж неможливо.
Після сварки пан Андрій переконував себе, що зрікся, зненавидів Максима, і враз тепер лютість на нього десь поділала без найменшого сліду. Пан Андрій тяжко побивався за сином, винуватив за його недолю себе, кляв свою ненавистну пиху, що привела посваритися з ним. Замісць щоб вислухати, щоб довести йому, він за-ради проклятого гонору покинув нещасного хлопця-дитину, саму без поради… Що докоряв він батькові може й гостро, може осудив, так може той батько й винен, а хоч і ні, він же щиро так думав…
Пан Андрій відчував, як ніби щось хруснуло та поломилося йому в душі. Десь зникла впевненість, рішучість, завзяття. Замісць міцного, як криця, чоловіка зробився він враз знесиленим, знеохоченим до всього, нездатним ні до якого діла…
— „Оце поїду, через силу поїду, а там буде вже з мене” — промайнула панові Андрієві думка. — „Ой, Максиме, Максиме, до чого ти бідний і себе призвів і куди батька втовпав?” — застогнав він.
Трохи перемігши себе, наказав він лагодити себе в дорогу та покликати Корнія Онофрієвича. Після заведення нових судів, Корній Онофрієвич покинув урядову службу та переписався в „частні повірені” і, будучи в М. одиноким адвокатом, завжди провадив усі правні справи і пана Андрія. Тепер надумав пан Андрій, взяти його з собою для поради та помочі. Жінці-ж, як вона не прохала, почувши про лихо, щоб і її взяв, звелів залишатися дома, доглядати інших дітей.
