зований ростинний орнамент, глибоко тонке розуміня і прочутя сполуки красок, незрівнана по барвам лагідно пливких узорів і акварельними переливами гамма відтінків основної краски тла, все це свідчить за великі мистецькі досягненя українського народу в минулому і за високі можливости в будучому.
Давні українські килими збереглись майже виключно по старих церквах, завдяки звичаєви покривати труну мерця килимом. Згодом виперли іх яркі риночні вироби, а килими викинено на горища, в сторожки, хідниками на долівку і т. п. Щойно з початком XX. ст. свої та, зі шкодою для справи обсліду сих скарбів національного мистецтва, чужинці — любителі і торговці почали за безцін скуповувати кращі зразки давніх килимів і вивозити іх за границю, де вони справедливо знайшли вповні заслужене принятя в музеях Америки, Англіі… Багаті збірки музеів Полтавського, Київського (біля 1000 килимів) і Чернигівського, не мають таких першорядних зразків, які попали за границю, або в руки приватних збирачів. Приватні збірки одначе легко нищилися, ось в січні 1918 р. згоріли в Киіві збірки килимів проф. Грушевського і В. Г. Кричевського, знаменитого знавця і збирача української старини взагалі, та килимів з окрема, а на початку війни згоріла дорогоцінна збірка галицьких і подільських килимів Володислава Федоровича у Вікні. Инші приватні збірки пали здебільша жертвою революційної заверюхи, як предмети „зайвої роскоші“.
Килимарський промисл на Україні обнимав — Полтавщину із сумежною смугою Харківщини, Київщину, полудневу часть Чернигівщини, Поділя і часть Волині, сусідноі з Київщиною. Волинські килими дещо ріжнилися від килимів инших земель Украіни не техникою, тільки орнаментом, що був майже виключно копіований з французьких килимів і матерій з перевагою білих і яснозеленковатих (фисташкових) тонів тла. Їх то звичайно і називали „польськими“. Подібного рода килими виробляли також і на Полтавщині та Київщині в майстернях поміщичих дворів, звідки й пішла іх назва „панських". Галичина відріжнялася від Украіни техникою і орнаментом і разом з Бесарабією оставала в близкому спорідненю з Балканом. Катеринославщина і Херсонщина, що до пол. XVIII. ст ізза ворожих набігів та воєн не мали постійного населеня, самостійного килимарства не розвинули.
Техника українського килиму незвичайно проста і близько підходить до виробу сер.-зійських гілімів, а деколи кавказських паласів. На стоячу (вертикальну) раму-кросно, що заступає ткацький варстат (станок), натягається основу з рівнобіжних коніпляних, а в тонших і кращих килимах вовняних ниток. Під сю основу підкладають рисунок узору-орнаменту в природну величину і вовняними нитками відповідної краски ткуть зпершу орнамент. В часі тканя нитку останнього утка тла не завсе звязували з ниткою утка орнаменту; иноді звязували іх тільки через 3-4-5 нитки, подібно як у кавказських паласах, призначених на скатерті, щоби ковер після праня[1]не дуже збігався і рівно лежав.
- ↑ Старинні українські килими дуже гарно перуться, не линяють і від праня не псуються. Найкрасше прати іх літом у річній воді, намилюючи звичайним або зеленим милом на дошці або на траві і протираючи мягкою щетинною щіткою. Дуже брудні килими належить після праня оставити на 2-3 години в розчині потовченоі гірчиці у воді, після чого основно переполохати водою.
