свою демократичність. Ріжниці лежать в тому, яка форма держави має найкраще забезпечити здійсненне сього ідеалу та в щирости, з якою сей ідеал ставиться та формулується. Особливо “освічений абсолютизм“ дуже послідовно стояв на становищі демократії, оскільки йшло про означеннє інтересів, яким мала служити держава — вистарчить пригадати відомі вискази на сю тему таких його представників, як Людовик XIV або Фридрих Великий. Кождий з них називав інтереси широкого загалу інтересами, яким має служити держава. Се доказ, як неспірно пануючим є пересвідченнє і почуттє, що тільки загальний і абсолютний інтерес суспільства може оправдати істнуваннє держави і становити ціль, якій вона має служити. В практиці кождий пануючий, кожда суспільна кляса представляє свій інтерес як інтерес вселюдський. Упадок пановання кождої кляси й побіда її наслідниці, се рівночасно зміна “пануючого“ погляду на істоту “загального“ інтересу і на все зближене до нього. Похід демократизації се все поступ націоналізації держави. Вже вище згадано, як номенклятура відбивала собою сей процес.
4. Нація природний носій власти в державі. Признавши націю самостійним центром надособових інтересів, признавши її далі не тільки історично звязаною демократією, але заразом конечним її позитивним доповненнєм, мусимо признати її “природним“ власником держави; “натуральним“ центром інтересів, на службу яким має ставати державний механізм. “Народня суверенність“ є тотожною з “суверенною нацією“[1]). Не помилково проголосила француська революція, що “засада всеї суверенности остає по своїй істоті в нації“[2]).
Проблєма націоналізації держави має практичне значіннє тільки там, де держава не покривається з нацією. В національній державі покривається стихійна особовість спільноти з раціональним механізмом спілки. Нація находить там своє бажане практичне доповненнє державним механізмом, а юридична особовість держави не є фікцією, бо їй відповідає реальна особовість населення держави. Питаннє про “ціль держави“ має відносно національних держав живий, практичний змисл: на нього можна відповідати, бо нема тут сумніву щодо того, чиїм власне інтересам має служити ся держава. Спір щодо ціли держави зводиться в сих державах до спору про розуміннє сих цілей та про суспільні цінности. Він переводиться з ясного становища: його підставою є поділ суспільности на кляси на основі участи та ролі їх в суспільному процесі продукції та звязана з сим поділом ріжниця
