нить звірину і т. д. У першого воля тільки виплив інстинкту і ним зовсім опанована; волею другого править розум. Поведеннє першого є проявом стихійної волі, у другого бачимо свідому волю[1]).
Дуже ясно виступає ріжниця поміж обома типами волі у відношенню до неприятеля. Для первісної людини є неприятель доконче ворогом, себто людиною до якої відносимося з означеними почуваннями — ненависти, відрази, бажання знищити її і т. д. Відношеннє до „ворога“, чисто емоціональне, зводиться до почувань означеного відємного напряму. Зовсім не таку картину дає відношеннє розвитої, культурної людини до неприятеля. У неї емоціональний елємент зведений до мінімума і на перший плян висувається доцільність. Для неї неприятель передовсім (коли не виключно) тільки „противник“, що погрожує означеним її інтересам. Вона може зводити боротьбу без ніякої ненависти до противника. Поза боротьбою з її раціонально означеною ціллю, може вона відноситися до противника зовсім байдуже, а навіть симпатично. Відношеннє до ворога — прояв стихійної волі, у відношенню до противника, проявляється свідома воля[2]).
Розуміється, тут говориться тільки про два протилежні типи волі, до яких довів розвій — зріжничкованнє первісного інстинкту. В дійсности, сі типи виступають рідко в повній чистоті. Кождий конкретний прояв волі має в собі, звичайно, елєменти обох типів: психольоґія та льоґіка, почуваннє та холодний розум, араціональне та раціональне перехрещуються в життю одиниць та людських громад на кождому кроці. Між обома істнує внутрішній звязок. Воля стихійна з правила викликує прояви свідомої, і змінює свій первісний характер раціоналізуючися і навпаки, свідома воля провокує созвучні з собою емоціональні прояви, стає в більшій чи меншій мірі стихійною. Видносини до „ворога“ раціоналізуються згодом, але у відношенню до „противника“ маємо все наклін бачити в ньому і ворога. Така є практика життя з безконечною плутаниною усяких можливих комбінацій. Завданнєм теорії є вносити в сю плутанину простоту незложених типів і на їх основі порядкувати її та зводити в систему. В сьому лежить суть теоретичного пізнання.
Анальоґїчно до обох обговорених тут типів волі маємо і два протилежні собі типи людських суспільностей.
Стихійна воля, яка звязує людський гурт в одноцільну громаду, творить инший тип суспільства, як громада, звязана свідомою волею
