своїх членів. Стихійною волею зроджене суспільство, се спільнота. Її характер наскрізь араціональний, стихійний. Силою, яка удержує в ній цілість є виключно тільки психольоґія: інстинкт, „почуттє“ приналежности до себе, психічні розположення та настрої членів гурта. Раціональний момент має для спільноти все тільки посереднє, а иноді дуже підрядне значіннє. Так пр. „толпа“ є ярким прикладом араціональности спільноти: її родить виключно тільки стихійний, психичний гін, а недостача якогонебудь раціоналістичного моменту в її утворенню та життю належить потрібно до характеристичних рис „толпи“[1]). Араціональному характерові спільноти не перечить обставина, що її істнуваннє є обєктивно оправдане, має свою обєктивну „рацію буття“. Так усі первісні форми суспільної орґанізації були спільнотами, хоч обєктивно їх істнуваннє можна раціонально оправдати тодішніми умовинами; бо держалися вони не силою раціоналістичного думання, а переважно психольоґією своїх учасників.
Так родина, рід, племя і племінна держава були побудовані „стихійною волею“, психольоґією, силою якої одиниця була поглочена громадою і держалася її усіма своїми інстинктами та почуваннями. Тому істнуваннє спільноти та належність до неї була простим і /36/ неоспорюваним фактом і питанню про ціль та доцільність істнування суспільства не могло взагалі виникати. Його поставлено у перше щойно тоді, коли одиниця усамостійнилася супроти громади, с. т. коли „стихійна воля“ стала невистарчати для беззглядного підпорядковання одиниці суспільству. Тоді зродилися перші міркування про ціль пр. держави[2]). Їх поява означає раціоналізацію державного суспільства, перехід його від спільноти до протилежної форми, до „спілки“.
Спілка, се суспільство, в основі якого лежить не „стихійна“, а „свідома“ воля. Її жерелом є не внутрішня, психична склонність учасників, але воля, яка стремить свідомо до означеної ціли. Спілка може бути і накинена, примусова. І тоді воля учасників спілки належати до неї не тратить раціоналістичного характеру: вона мотивована переконаннєм про конечність коритися перед примусом. Оскількиж сей, хто покидає примус зуміє, дякуючи пр. свойому авторітетови, витворити не тільки се переконаннє, але й стихійну волю оставати в спілці, остільки спілка стає спільнотою. Такий процес представляє початкова історія всіх держав, які утворилися шляхом підбою і тільки він довів до того, що успіхи завойовань були тривалі.
