відчуває чим в її очах є те, що робить з неї одноцілу суспільну одиницю — в якого жерела виводить само себе національне почуттє. А томущо жерело, з яким звязує себе якесь почуваннє, означає рівночасно і сам рід і зміст сього почування, то посередньо одержимо і поясненне самого змісту почування, про яке росходиться.
Коли майже кожда нація уважає себе не чим иншим, а безмежно поширеною родиною, то се значить, що почуттє національного звязку є по своїй сути поширеним почуттєм родинного звязку. Розуміється, наслідком самого поширення на круг безмірно ширший від родинного, се почуттє є відповідно слабше. Вже Вольтер казав: „Чим більшою стає батьківщина, тим менше любимо її, бо ділена любов ослаблюється. Неможливо є любити щиро надто численну родину, яку тільки мало знаємо“[1]). Тільки в деякі моменти „національного підйому“ воно стає більше інтензивним, члени нації почувають себе „братами“ і т. д. Але такі моменти збільшують тільки інтензивність національного почування, а не зміняють його істоти. Самож почуваннє, без огляду на ступінь свого напруження, є такимсамим, як „родинне“. А тому що якраз родинне почуваннє в свойому первісному виді є тільки „поширеним еґоізмом“, то такимжесамим є по своїй первісній натурі і національне почуттє. Воно є поширеннєм власного „я“ на широкий, обнятий ним круг нації; поширеннєм еґоізму, а в парі з ним альтруїстичним, злиттєм себе з нацією. Стихійність, чиста біольоґічність та араціональність національної спільноти виступає в цілій ясности власне в сьому навязуванню національної свідомости до спільного походження, в сьому основуванню себе на кровному звязку.
Висловом сєїж психольоґії національного почування є і мова. Терміни як „батьківщина“, „родина“, „ojczyzna“, „Vaterland“, „patrie“, „patria“, назви „рідної“ чи „матерної“ мови, всі вони навязують до родини — находячи її сферу найбільше підходячою для означення понять, що відносяться до життя нації. І само слово нація теж підкреслює момент родин, отже навязує до кровного звязку[2]).
І врешті, одинока яку маємо спроба дати фільософічну розумову і раціональну основу національному почуванню вказує теж на поширеннє власного „я“, як на найглибший зміст любови батьківщини. Основна думка осьмої з „бесід до німецького народу“ Фіхте, є така: „Чим є нарід в вищому значінню слова, та чим любов батьківщини“. Одиниця находить в своїй нації поширеннє себе, а в безсмертности нації
