власну безсмертність на землі. „Так було все... Що одушевляло благородних поміж Римлянами,... до трудів і посвят, до терпінь та страдань за батьківщину. Вони сами висказують се часто і виразно. Се була їхня дужа віра в вічне істнуваннє їхньої Роми, та їх самопевне сподіваннє, що вони самі далі житимуть в сій вічности (Роми) у хвилях часу“[1]). Правда, що дефініція нації, яку дає Фіхте не зводиться до самої тільки кровної спільности. Нація по Фіхте, се загал людей, що живуть з собою в суспільности та плодяться природно та духово, загал, що остає підякимсь окремим законом розвивання у себе божеськости[2]). Але в основі се всежтаки та концепція продовження власного життя одиниці в слідуючих по собі поколіннях — яка лежить в основі поняття родини і роду. Се та концепція тревалої спільноти спільнотою, що обіймає собою не тільки сучасне поколінне, але й минулі і майбутні. І нація і родина се така власне спільнота „в двох перекраях“, спільнота „в часі“ та спільнота „в просторі“, себто в сучасности.
Фіхте перейшов межі чисто анімального розуміння нації. По сути, його розуміннє „культурницьке“. Але для його звязок мови з культурою є безпосередній[3]), а межі поширення мови не перехрещуються з межами раси: через те для його немає сумніву, щодо расової суцільности як основи нації. І власне тому Фіхте не як теоретик, але як один з найвизначнійших практичних речників національної ідеї є так дуже характеристичним; навіть він, раціоналіст та ідеаліст[4]), не міг викинути з розуміння нації думку про кровну звязь її членів між собою, навіть для його нація се по сути розросла безмірно родина. Устами Фіхте маніфестується нація як психольогіч субєктивно тотожна з родиною спільнота.
2. Культура. Сьогодня думка про расову єдність в розумінню спільного родоначальника — одиниці чи племени — не має в життю нації рішаючого практичного значіння. Правда, все ще в залежности від обставин уживається иноді расових арґументів в національній боротьбі[5]), але пануючим в практиці розуміннєм національної спільноти є розуміннє її як спільноти на полі культури. Речником такого розуміння нації є пр. Найманн. Він каже, що нація, се „численійще поселеннє, що наслідком високої, своєрідної культурної творчости зискало своєрідну личність,
