І так є все. Не минувшина як така творить націю. Свою безпосередню ролю як творчий чинник вона відограла тоді, коли була сучасністю. Посереднєж значіннє її, як історичної традиції, є тісно звязане з її відношеннєм до кождочасної теперішньости, яка все навязує передовсім до того, що в минулому находить актуальним для себе, звязаним з сучасним переживаннєм, дальше продовженнє чого находить вона в себе. Історична традиція є не тільки голосом минувшини, вона є все рівночасно і голосом теперішньости про минувшину. Переживання минувшини полишили свої наслідки в психольоґії, почуваннях, настроях, способі думання і т. д. Вони впливали як кожда сучасність на твореннє „народности“. Сі наслідки тревають далі навіть тоді, коли забулися події та відносини, що викликали їх. Колиж вони не забулися, коли не тільки наслідки його, але й саме минуле живе далі в традиції памяти, тоді значіннє його для нації є такесаме, як само переживаннє, бож воно і є переживаннєм наново вже пережитого. Шляхом спомину, минувшина стає теперішністю. Але для того щоби се могло статися, треба щоби дані події минувшини були відчуті як свої власні. Иншими словами, мусить для сього істнувати почуттє субєктивної єдности, яка обіймає минулі та живучі покоління і творить з них одну цілість. Отже істнуваннє такої „спільноти“ є умовою для істнування історичної традиції. Теза про ролю історичної традиції, як чинника що творить націю, обертається, таким чином, в противну тезу, про націю як жерело та конечну умову для істнування історичної національної традиції.
Тільки з отсим доповненнєм і тільки з наведеними застереженнями можна зачислити „національну традицію“ поміж чинники, від яких залежить народженнє та істнуваннє „самостійної нації“.
4. Сповідь Франка. Українська література знає факт, що для порушеного тут питання дає незвичайно цінний причинок — цінний як з огляду на психольоґічну глибину, яку відкрив, так і на особу його автора. Річ про відому, просто трагічну сповідь Франка у вступному слові до його збірки новель в польській мові п. з. „Obrazki galicyjskie“. Отсе „дещо про себе самого“ містить заяву, що автор не любить Українців за їхні погані прикмети, а далі отсі слова, що дали почин до пристрасного конфлікту поміж поетом та його суспільством: „Признаюся до ще більшого гріха: навіть Руси нашої не люблю так і в такій мірі, як се роблять, або удають, що роблять патентовані патріоти. Що в неї маю любити? Щоби любити її як географічне поняттє, на се я завеликий ворог пустих фраз, дуже багато бачив світа, щоби я мав проголошувати, що ніде нема такої гарної природи як на Руси. Щоби
