любити її історію, на се задобре її знаю, дуже горячо люблю загальнолюдські ідеали справедливости, братерства і свободи, щоби не мав відчувати, як мало в історії Руси прикладів правдивого громадянського духа, правдивого пожертвовання, правдивої любови. Ні, любити сю історію дуже важко, бо сливе на кождому кроці требаби хіба плакати над нею. Я може маю любити Русь як расу, ту расу тяжку, некарну, сентиментальну, расу без гарту і сили волі, так мало спосібну до політичного життя на власному сміттю, а таку плідну в перевертнів найріжнійшого рода? Я може маю любити світлу будуччину тої Руси, що її не знаю, що для її світлої будуччини не бачу ніяких підвалин?
А коли проте почуваю себе Русином і по змозі моїх сил працюю для Руси, то... цілком не з причин сентиментальної натури. Руководить мною поперед усього почуттє собачого обовязку. Син руського (с. т. українського) хлопа, вигодований чорним хлопським хлібом, працею твердих хлопських рук, почуваюся до обовязку панщиною цілого життя відробити ті гроші, що їх витратила хлопська рука на те, щоби я міг видрапатися на висоту, де видно світло, де пахощі розливає свобода, де сіяють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм, се не сентимент, не народні гордощі, се велике ярмо, вложене судьбою на мої плечі. Можу протестувати, можу тихцем проклинати долю, що вложила мені на плечі те ярмо, але скинути його не можу, иншої батьківщини шукати не можу, бо я ставби підлий супроти свойого власного сумління[1]).
Ось ся в призмі душі одиниці аналіза почування, яке звязує її з нацією — а тим самим і розбір питання про саму націю як звязану отсим почуваннєм одиниць гуртову цілість. Важні тут в рівній мірі як неґативні так і позитивні визнання великого поета та громадянина. З одного боку, рішуче відкиненнє — за виїмком мови, про яку не згадується — усього в чому можнаб добачувати обєктивних „прикмет нації“, отже, области, раси, історичних традицій. А що се не теоретичне міркованнє, а просте, безпосереднє виявленнє власних почувань та настроїв, то не можна говорити про його помилковість. Можнаб тільки підносити питаннє про правдивість та щирість заяви, але вони не підлягають сумнівовії. Тому треба приймати сю заяву як факт, а сей факт є безпосереднім доказом, що ні один з вичислених чинників не був основою, на якій виростало його почуттє приналежности до нації.
В позитивному напрямі підносить Франко своє походженнє з українського селянства як обставину, з якої випливає приналежність його
- ↑ Наведено за А. Крушельницьким, „Іван Франко“ (Поезія).
