до нації та звязані з нею обовязки. Помимо відмінної стилізації треба замітити, що акцент не лежить тут на слові селянство. Якби так було, то сим можнаб узасаднювати клясову приналежність Франка, ніколи національну. „Чорний хлопський хліб“ мігби звязати його з селянством усього світа, а не тільки з українським. Колиж Франко мотивує якраз свій український патріотизм, то ясно, що йде про походженнє його власне з українського селянства, що звязує його з нацією, якої частину воно становить. І піднесеннє сього власне факту уродження в протиставленню до усіх моментів, які булиб залежні від свобідної оцінки їх одиницею, характеризує по сути почуваннє, яке Франко називає своїм патріотизмом. Характеризує його далі вислів про „велике ярмо“, „обовязок“ „вложені судьбою“ на його плечі. Усе те є висловом почуття приналежности до національного суспільства, якого жерелом є незалежна від людської свідомої волі сила — „судьба“. Ся приналежність є просто фактом, з яким людина мусить помиритися, як з „даним судьбою“ фактом та з якого висока етично одиниця виводить для себе обовязок свойого життя.
Для яснійшого освітлення сеї концепції треба пригадати тут істнуваннє теорії, по якій жерелом усеї моралі взагалі є почуттє приналежности людини до ширших людських спільнот. Воно родить альтруїзм, як одиноку основу етики. Самож се почуваннє приймається як природою стихійно даний факт.
I. Старовина не знала нації. До найбільш поширених поглядів належить погляд, по якому національні рухи початку XIX століття є „відродженнєм“ націй. Його жерелом є не так теорія, як сама практика сих рухів: вони самі проголошували себе „відродженнєм“ минувшини, навязували себе до бувальщини і старалися представити себе тільки продовженнєм сеї иноді призабутої вже бувальщини. І не тільки кожда нація навязувала себе до власної минувшини. Само явище „нації“ уважав пануючий погляд старим явищем, яке стрічаємо в історії людства вже давно[1]. Стара історія жидівського народу, а передовсім історія старинної Греції та Риму представлялися очам не инакше, як історія сучасних, „відроджених“ націй. Поміж власним життєм і життєм народів старовини добачувано не тільки анальоґії, але находжено його тотожним: тут і там находжено тіжсамі „національні“ почування, змагання, однакові прояви однакового по сути суспільного явища. Сей погляд голошений практикою приняла майже без застережень і теорія. І для неї стало
- ↑ Так зокрема René Johannet, „Le principe des nationalités“, Paris, 1918, стор. 70 і слід.
