та бесіді, що його ученики стали учителями инших і він зробив те, що імя Гелєнів не означає тільки походженнє, але спосіб думання, та що Гелєнами називаються більше ті, що беруть участь в нашій освіті, як учасники нашого походження[1]). Але ся культурна спільнота не була гелєнська нація. Гелєнська нація родилася в дванайцяту годину грецької самостійности, але не встигла витворитися.
Партикулярні патріотизми, які так остро осуджував Плятон, боротьба за геґемонію, що була їх висловом, притихали тільки хвилево під впливом перської небезпеки, загальногрецький патріотизм не встиг ніколи побороти їх та запанувати на їх місці. Звязане з іменем Демостена останнє зусиллє витворити його, не відвернуло катастрофи. Битва під Хайронеєю поклала кінець незалежности Греції — і тасама битва відкрила ворота для побідного походу гелєнської культурної спільноти та для її поширення. Речник гелєнства як культурної спільноти, Ізократ не міг пережити катастрофи, яка одначе не була катастрофою для культурного гелєнства; він самогубством відповів на Хайронею. Се бувби доказ горячого його патріотизму — але чи грецького, чи тільки городського, який теж зазнав під Хайронеєю катастрофи? На всякий випадок мусить вражати нас дальший хід подій. В боротьбі проти македонського пановання та в цілому відношенню Греції до нього відогравають почуття племінної спільноти та культурний гелєнізм відмінні ролі. Активна участь Греків в перському поході Олександра і повстання проти македонського пановання се прояви ділання обох чинників. Їх не можна підтягнути під наші поняття про націю, та пояснити ними. Се роздвоєннє між племінним і культурним моментом просто суперечне з тим абсолютно обєднуючим характером, який має сучасна нація. Процес творення грецької нації муситься признати нескінченим. Твореннє спільноти обіймаючої всі грецькі племена відбувалося там по двох ріжних основах: думки про расову приналежність до себе і думки про культурну спільноту. Коли в новочасній нації обі сі основи зливаються субєктивно з собою, то в старій Греції довели вони до практичного конфлікту і взаїмно ослаблювали свій вплив та значіннє. Замість одної національної, творилися дві ріжні, конкуруючі з собою спільноти.
Племінна основа в початках історії Риму зовсім ясна. Ще Ціцерон називає родину „quasi seminarium respublicae“[2]). Пізнійше Рим перейшов межі своєї племінної основи, але нова, поширена його су
