спільність не була „нацією“ в сучасному розумінню. Рим поширювався як держава, а не як нація. Поширювався круг горожан Риму і росло правове суспільство Римлян, але се було суспільство-спілка, а не спільнота. Почуттє, яке звязувало в одну цілість се суспільство, було не національним патріотизмом, а „льояльністю“ супроти держави[1]). Поза означеним державним інтересом межами, Рома оставляла завойованим собою народам повну волю і не проявляла ніякої тенденції „денаціоналізувати“, чи то оримлювати їх. Повна м. и. реліґійна толєранція Риму характеристична для його історії. Римський нарід як субєктивна спільнота не істнував як явище, що відповідалоб Римові-державі. На величезних просторах римської держави розплилися та загинули первісні заселюючі її народні спільноти і приготовлювалося утвореннє нових, опертих вже на иншій основі спільнот.
Вони доспівали на руїнах римської держави на протязі середньовіча, поки не виступили на сцену історії як сучасні нації. Але коли народи старинного світу були, так сказати, „первісними“ спільнотами, основаними безпосередньо на кровному, фізичному звязку, то сучасні нації є спільнотами „другого степеня“: вони виникли якраз на розвалинах первісних, фізичних спільнот. „Обєктивна, основана на спільному походженню гуртова єдність, єдність раси або роду є так стара, як сягає історична память і далеко ще поза нею. Натомість субєктивна єдність нації є по своїй натурі витвором вищої культури і тому, хоч у зародку істнує вже давно, виступає в повній силі тільки в найновішому часі“[2]).
Як ціле „національне питаннє“ є питаннєм, якого не знала давніще історія, так і суспільне явище що лежить в основі сього питання, феномен названий нацією є явищем новини[3]). Не „відродженнє“, а народини націй треба записати на картах нової доби історії людства.
Реннер каже: „На означеному ступені европейського розвою, який можна обмежити роками 1789 та 1914, француською революцією та світовою війною, та який осягнув найвищу точку поміж 1848 та 1870, виступають язикові та культурні спільноти народів, після вікового доспівання, зі своєї політичної пасивности, почувають себе силою, яку кличе історія, домагаються володіння державою, як найвищим даним знаряддєм сили і змагають зразу до свого політичного самоозначення, а скоро також до пановання над иншими народами[4]). Поминувши подані ним роки, Реннер вказує вірно на суть явища. Вона в тому, що спільнота, яку він означає як язиково--
