культурну, посягає на державу. Се найбільш характеристичне для сучасної нації і в сьому власне лежить дальша основна ріжниця поміж нею та анальоґічними явищами минулих доб історії. Там байдужість отсих спільнот до держави і байдужість держави до них: тільки віра, а властиво церковна орґанізація суперничала з державою, в прочім культурне життє не проявляло ніякої тенденції витворювати спільноти, що обнималиб державу, як з другого боку, держава не вязалася зовсім істнуючими сього рода спільнотами. Тут політична активність сих, скажім „природних“, спільнот звернена просто на опанованиє державою. Так заманіфестувало себе „національне відродженнє“ в першій половині XIX століття. Найяркійше висказав його начальне домаганнє Маціні: „кожда нація є державою, ціла нація — тільки одною державою“. Національний принціп виставлено як абсолютний постулат для держави, а „політичність“ стала одною з прикмет нації. І випереджуючи дальші виводи треба сказати вже тут, що ся політичність се сущний критерій нації. Се вона власне той чинник, який творить націю з пригожою для сього, зближеною до себе культурою, мовою, реліґією та взагалі всіма можливими чинниками матерялу. Коли означити словом „народність“ („Volkheit“) загал сих обєктивних прикмет, які зближають до себе загал народньої ґрупи та відріжняють його на вні, тоді можна за Реннером сказати, що „нація се політично активна народність“[1]).
Розуміється се не значить, що „народність“ не мала вже раніще політичного значіння. Фактично вона все була чинником, який так чи инакше проявляв себе в політичному життю. Так Йоахімзен оповідає, що вже за часів Барбароси питає якийсь Анґлієць: „хто установив Німців суддями над народами?“ Італійці говорять тільки про німецьких варварів, Французи протиставляють ґалійську „девоцію“ німецькій непоміркованости, Трубадури уважають Німців грубими, Візантійці добачують в них своїх найнебезпечнійших ворогів[2]). Але се не німецька нація стягає проти себе отсі заміти. „В 1919 році і довго ще опісля не було нічого, що можнаби назвати німецькою політичною свідомістю“[3]). Центрами політичних інтересів були династії, церква, стани, до певної міри племена, але не нарід як самосвідома цілість. І назви Німців, Анґлійців і т. д., які пізнійше стали означеннєм націй, уживалися тоді тільки для означення сих політичних центрів по їхній територіяльній чи племінній, в широкому значінню „народній“ приналежности. Поза сими центрами, народність, навіть оскільки вже витворилася була,
