стихійної волі не значить, що вона нічим не мотивована. Протиставленнє її „свідомій“ волі не значить теж, що стихійна воля є „нерозумна“. Се протиставленнє означає два типи волі, з яких один є давніщим, можнаб сказати первісним, другий пізніщим, характеристичним для періоду розвитої культури. Першим руководить „інстинкт“, другим льоґічне думаннє. Покликуючися одначе на поміщені на вступі сеї праці замітки, треба на сьому місці підкреслити, що „інстинкт“ є теж способом, здійснювати тісамі завдання, до здійснення яких можна йти теж „раціоналістичним“ шляхом. І в теорії і практиці ведеться спір, щодо оцінки обох сих шляхів, якого фільософічним відгомоном є в деякій мірі антітеза волюнтаризму та інтелектуалізму. Тут вистарчить сконстатувати, що побіч розумових, стихійні сили здійснюють теж „історичні завдання“, які стають перед людством та що напрям ділання сих сил і успіх їхнього ділання є означений, „детермінований“ кождочасними історично даними умовинами.
Якеж було завданнє, якого виконаннє припало на долю стихії в означеному вище моменті людської історії?
Раціоналістична течія знищила сі політично-суспільні спільноти, якими держався лад середньовіча. Вона стала світоглядом молодої демократії, як політичної форми капіталістичної доби що починалася. Раціоналізм і демократія означають в першій мірі повну атомізацію; суспільність розбивається на поодинокі людські одиниці як на атоми, з яких тільки механично, штучно, шляхом зложеної орґанізації має зродитися висша цілість. Орґанізація робила сі людські атоми „тілом“, суспільством, надавала їм особовість і дієздатність але тільки в юридичному значінню. Для того, щоби фактично сповнити поставлене історією завданнє, щоби змірятися в політичному бою з істнуючим суспільним та політичним ладом, демократія не могла обмежитися сею юридичною розвязкою. Вона мусіла осягти не тільки юридичну, але й дійсну, „природну“ особовість та діє- і боєздатність. Усе те сповнив суспільно-психольоґічний процес, який відбувся рівнобіжно з боротьбою „народа“ за верховну владу в державі і в тісній внутрішній з нею звязи.
Демократія, коли починала боротьбу, мусіла опертися на спільноті тим більше, що по природі вона мусіла бути масовим рухом. Спільнота дає власне масі власну фактичну автономію, робить її спосібною ділати одноціло, незалежно від зовнішнього проводу, дисциплінує її та орґанізує внутрішньо, в протиставленню до орґанізації, яка основується на пасивному послуху чужій волі[1]). Те, що власне боротьба, яка вимагає звязання борючихся в спільноту, є одним
- ↑ Starosolskyj, „Das Majoritätsprinzip, стор. 22 і слід.
