з найсильніщих чинників, що витворюють спільноту, треба зачислити до одного з проявів „доцільного“ ділання „інстинктів“. Найпростійшим доказом сього є кожда армія. Стремліннє зробити армію спільнотою пробивається в кождій військовій орґанізації: до сього змагає все, що відокремлює армію від решти громадянства, що звязує в одну цілість цілу особовість її учасників (питаннє дисципліни „поза службою“ і т. д.), культ традицій в армії і т. д. Помимо сього, нормально є кожда армія тільки і передовсім примусовою спілкою, яка звязує своїх учасників зовнішньо в скомплікований та зложений механізм. Сей стан зміняється в боротьбі. Психольоґія боротьби зміняє дуже скоро сей механізм в спільноту. Членів борючоїся частини охоплює почуттє приналежности до себе і звязує їх психічно в одну субєктивну цілість. По обох боках боєвої лінії борються дві спільноти, які звичайно і розвязуються скоро по закінченню бою, переходячи знова в механичні „спілки“. Се є загальне психольоґічне правило, що відноситься до кождої боротьби та до кождої гуртової цілости.
В боротьбі за власть в державі, демократія використала в першу чергу спільноти, які витворилися були на тлі реліґійних течій та реліґійної боротьби. Вона пристала до реліґійних рухів, приняла їхні кличі за свої і на вні виступала під їх фірмою. Так було передовсім в Анґлії, якої велика політична революція XVII століття весь час здійснювала свої політичні кличі та домагання таким шляхом та в такій формі. Тактична тайна її успіхів в боротьбі з монархічним абсолютизмом лежала в тому власне, що носієм демократії були споєні реліґійним почуваннєм маси, обєднані не тільки холодним розумом, розуміннєм спільного інтересу, але злиті в одно стихійною волею, араціональним, реліґійним елєментом. Римський католицизм з одного боку, з другого пресбитерянізм, пуританізм, індепендентизм та врешті лєвелєризм — усе те реліґійні течії, а рівночасно означені точно політичні проґрами та напрями. А звязок поміж реліґійним і політичним їх змістом не можна пояснити тільки самою льоґікою. Безперечно, реліґійний реформаційний рух не є без значіння для ідейного боку сучасних йому політичних стремлінь. Він впливав на спосіб думання, піддавав арґументи і т. д. Але не можна думати, що реліґійна реформація зродила політичний демократичний рух. Противно, з одного боку одна і друга були проявами тих самих глибоких змін господарського і суспільного характеру, які переживала тоді Західня Европа, з другого боку, власне політична течія впливала на реліґійну иноді зміняючи глибоко її зміст. Так сталося м. и. з ученнєм Кальвіна, якому власне приписується звичайно ясно і суто демократичний змість. А Кальвін в дійсности „не поступає згідно з демократичними засадами і він склоняється на бік аристократичної
