республики“. „Чим пояснити, що... його ученнє уважається пнем, що видав конари та гилля сучасного демократизму та лібералізму?“ „Репрезентаційний устрій кальвінської церкви виник у Франції. Демократичні установи додав Кнокс в Шкоциї. Але що так построєний пресбитерянізм та вільна демократична церква ріжнилися дуже гостро, доказом того є взаємини між анґлійськими індепендентами та презбитерянцями та відношеннє Цілямса та Гукера до Коттона в кольоніях. Отже мусили тут ділати некальвінські движучі сили“[1]). І так власне було. Тесаме, тільки яснійше ще та яркійше, бачимо скрізь. Головно ученнє Гуса і гуситський рух в Чехах є таксамо насичений національними і демократичними кличами. Се молода демократія, що зродилася не з реліґійного руху, але незалежно від цього опанувала його, та заставила служити своїм цілям та потребам. Вона зробила се впливаючи на зміст реліґійного учення по лінії власних змагань і перемінила реліґійну спільноту в носія верховної влади в державі. Таким способом нарід став політично активним, став політичною нацією.
Що се сталося при допомозі реліґійного чинника, випливало з даних умовин. Нація в періоді своїх народин навязувалася до чинника, який в /83/ даному моменті, в означеному періоді культурного розвою був найсильнійшим поміж усіма елєментами культури — сильнійшим як мова, яка тільки опісля заняла його місце, як визначник культурної єдности. Йогож історична роля в творенню нації є зовсім така, якою пізніше стала роля мови. В позитивному напрямі реліґія була тоді найсильнійшим і головним цементом національної спільноти, в неґативному, вона клала межі, поза які ся спільнота не могла поширитися. Відома ся роля реліґії на сході Европи, на Україні, де ріжниця віри була одночасно національною і таксамо було на заході, в першу чергу в Анґлії. Там реліґійний момент мав рішаюче значіннє для народин сучасної анґлійської нації. В хаосі взаїмно кріваво та безпощадно на протязі десятків літ поборюючих одно одне реліґійних ученій та сект, зарисовується всежтаки як загальна лінія боєвого фронту лінія, що ділила протестанський табор від католицького. За часів останніх Стюартів другий з них був вже виразно табором королівської, перший табором боротьби за народню суверенність. І те, що в протестанському таборі добувало для „народа“ державу, стало в сій боротьбі політичною спільнотою, стало анґлійською нацією. Символічно висказувала се напись на стягу, що маяв в 1688 році на щоглі корабля Вільгельма Оранського: „Протестанська віра і воля Анґлії“[2]). Що находилося
