спільства, треба розріжняти зовнішню та внутрішню боротьбу. Обі ділають в одному напрямі, але не однаково. Зовнішня війна впливає передовсім на ті частини державної суспільности, які в даному моменті є вже політично активними і обєднує передовсім сі частини[1]). Так “столітня війна“ з Францією “загострила в обох краях національне почуваннє та довела держави острова до закінчення процесу злиття елєментів ріжних народів. Бо щойно політичні противенства та ворожі відношення та суперництва причинилися до того, що Анґлійці згодом увільнилися від могучого впливу, який мали по тому боці каналу француська мова і поезія від часу норманського підбою“[2]). Але се відносилося до верхніх, пануючих кляс. Вони воліють вводити в письменство нову, спільну анґлійську мову, але дух сього письменства остає неанґлійським, космополітичним, як космополітичною була вся культура сих кляс. Се було, безперечно, на шляху творення анґлійської нації великим кроком вперед, але далеко не довершеннєм сього творчого процесу. Він закінчується тоді, коли демократія шляхом боротьби дістає власть в державі, ліквідує, бодай в засаді, внутрішній поділ народу на поневолених та пануючих і втягає його загал в політичну активність. Так, щойно в періоді народин демократії і пізнійше її великих революційних змагань, звязаних з реформацією, приходить розцвіт власної анґлійської літератури як чинника та визначника самосвідомої національної культури.
Щойно тоді виступають такі її корифеї як Шекспір та траґічний ґеній революції Мільтон — як трьома століттями скорше, серед відмінних відносин, але теж в атмосфері боротьби за політичну самостійність, виступив в Італії Данте. І з великою революцією починається в Анґлії росцвіт умової культури, який вяже сю революцію з великою француською, але рівночасно творить та поглиблює народню індивідуальність Анґлійців. Згодом стає власна культура, а зокрема мова “прикметою“ нації, але, треба знова підкреслити се з натиском, тільки згодом. Обєктивно випередила самостійність мови як в Анґлії так і в инших народів народини сучасної нації. Але зразу, в періоді своїх народин, нація не проявляла сього зацікавлення справою мови як пізніще. В національній свідомости народня мова стояла зразу на задньому пляні; не тільки уживаннє латинської мови, але й мови народу, з яким дана нація находилася в стані боротьби не вражало національних почувань. Вистарчить нагадати з української історії постать Гербурта, або письменників, які пізнійше в московській мові заступили політичну українську думку.
