таким чином, переходову стадію від первісної форми суспільної орґанізації, затрату первісного її характеру, як орґанізації, що була чистою спільнотою. Ся еволюція була посунена вже далеко в римській імперії. Розпад Риму і події серед яких він відбувся висунули знову племінну спільноту як тип державної орґанізації. Держава пізнійшого середньовіча виказує теж перевагу спільноти як орґанізаційного типу, але вона не досягла одноцілости, якою визначалася держава старого Риму. Вона була радше системою ріжних спільнот, які істнували побіч себе то поборюючи себе взаїмно, то доповнюючи. Таким чином, тільки доісторичну державу можна назвати спільнотою і тільки з обмеженнями, про які сказано вище, також держави старинного світу та раннього середньовіча.
В теорії істнує спір, чи держави типу чистої спільноти можна вважати державами. В сьому спорі висувається ріжні моменти як істотні, сущні критерії “державности“, яким не відповідає отся первісна держава, головнож підноситься її незвязаність з територією. Сей спір не зачіпає однаковож факту, що маємо до діла з первісною формою найвищої політичної орґанізації, розвитою формою якої є сучасна держава — значить, без всякого сумніву первісна спільнота є вихідною точкою держави. Рівночасно ся спільнота племя се також предтеча сучасної нації. Се значить, що в далекому минулому історичному періоді і нація і держава (сі назви ужиті тут в найширшому значінню, на означеннє суспільних формацій, що попередили сучасну націю та державу) покривалися з собою: нація була державою, а держава нацією.
Розвій приніс з собою з одного боку, зміну первісного характеру держави як спільноти, з другого, розбив сю первісну єдність держави й нації.
В найзагальнійшій схемі представляється сей процес ось як.
Рішаючим фактом було поширеннє держави поза племінні межі. Яким шляхом се відбулося, не дасться означити з точністю, якаб не полишала ніяких неясностей, але без ніякого сумніву, завойованнє племени племенем відограло в сьому найважніщу ролю. Приймаючи основану на кровному звязку спільноту за первісну форму та основу політичної орґанізації Трайчке каже: “Дальший розвій приносить опісля боротьбу племен поміж собою та полученнє більших мас в спільні орґанізації; так отже завойованнє та поневоленнє стає движучою силою більших державних творів. Держави не вийшли з народньої суверенности, але сотворено їх проти волі народа: держава се влада сильніщого племени, що сама себе установляє“[1]). Ґумпльович є автором
- ↑ Treitschke, “Politik“, І., стор. 113.
