ці, що залишив пятеро дітей, другий з Орьова, двох інших мені невідомих) поховали ми на другий день на верху гори, між Орьовом, а Ямельницею. Висипали високу спільну могилу і поставили великий, березовий хрест з написом: „Спіть хлопці спіть, про долю-волю тихо сніть”.
З того верха видно згарища Орьового, чутно шум річки Стинавки, над якою лежить Орьове, і видно кілька хат Ямельниці.
Похорон відбувся величаво, при участи всіх товаришів бою, рідні і околичного населення. Зворушливу промову виголосив священик, головний командант та сотник Омелянович. Рішено, що кожного року в цей памятний день, над могилою відправляти муть панахиду, осиротіла рідня мала одержати запомогу.
Сьогодні дожидала нас ще одна несподіванка. Вечером з'явилася німецька розвідка, двадцять вояків.
Наше привітання було радісне й щире. Вони були точно повідомлені про події, які щойно тут відбувалися. Надходила ніч. Сотник Омелянович і бойовий четар Іваницький передали мені команду в селі, а самі поїхали до Дрогобича, з німецькою розвідкою. Стійки стояли на кінці села. Одні гасили вогонь, другі були на дижурі біля ранених у школі. Ніч була тихо-сумна. Тріскали догаряючі будинки і лунав ще плач людей. В уяві вставало все, що діялось у день. Явилися в очах ранені і вбиті. Я повнив службу і провірював стійки. Несподівано побачив догаряючий оборіг, що його згарища розкидували боєви-
