Т. 2. Ч. 1.
23
ВОЛЯ
приїхала — сказав він — молодість до старости. А молодість завсіди бере своєю бадьоростю і свіжостю і непорочністю“. І чехи вітали виконавців нашої народньої пісні, як вітається молоду, зелену весну, з радісними обличчами, увінчані квітками весни. І проводили вони їх, коли прийшлося нашій капелі покидати гостинне місто Прагу з сумом, що від’їздить весна прекрасна, але також з радістю і почестю як тріюмфаторів, повних надії і енерґії, які виїхали здобувати симпатії культурного світа для України.
І вони дали вислів своєї почести до України, представниками якою являються її співучі сини — солов'ї. Коли наша капеля від’їздила з Праги, на її прощання зібралися на двірці соколи і делегати товариств в святочних строях та безчисленна товпа народа. Так Чехи ще вітають і прощаються тільки з своїм президентом Масариком, як виразно підкреслив на тім же банкеті наш приятель, публіцист Яромір Нечос.
Гостина Української Републиканської Капелі в Празі зробила політичний переворот в поглядах Чехів на Українську справу.
Як відомо Чехи до недавна, були прихильниками „єдиної неділимої Рссії“ і на наш „сепаратизм“ дивились косим оком як на „зраду“. Москалям удалось переконати Чехів, що нас немає, що ми „русскіе“. Тому в пресі до побуту нашої капелі кидано громи на Україну й Українців і відмовлювано нам права на нашу державну самостійність. Тепер Чехи направляють свою помилку з вродженою їм імпульзивностю і темпераментом. Наша пісня створила там прямо фанатиків української самостійности і тепер в чеських ґазетах, давнійше русофільських, ніхто не посміє помістити „федералістичної“ статі про Україну, не говорячи вжє про „єдину неділимську“.
В дорозі до Західної Еврспи, зразу мабуть до Швейцарії, наша капеля спинилась у Відні і дала вже чотирі концерти: три для ширшої публики, один для зорґанізованого робітництва.
Треба признати що Відень — не Прага.
Там радість і ентузіазм державного відродження, там медові місяці державного життя, там тріюмф з приводу виборення самостійності! — тут сум гробу, голод і неспокій за майбутнє народу, якому антантська дипльоматія в Сан-Жермені усуває самі підстави істнування.
Не до концертів, не до радости веселим симпатичним Віденцям, не до співів їм тенер, коли рука гордого переможця здушила горло. І як би Віденці не прийшли на каші концерти, ми не дивувалибся, бо ми зрозуміли б причину такої абстіненції, яка глубоко вкоріненна в теперішнім сумнім настрою міста Гайднів, Бетгофенів, Моцартів, Лістів і Штравсів. А одначе тут гробовий настрій перемогла сила української пісні. Віденці прийшли на концерти і прийняли нашу пісню дуже прихильно, хоч не з таким ентузіазмом, як Чехи. Вони зрозуміли, що до них приїхали представники народа, котрий так само нещасливий, як вони, так само окружений ворогами, як вони, котрому так само, як їм, приходиться боротися з неправдою і неволею. Вони зрозуміли, що наша пісня прилинула з над Дніпра не на те, щоби їх забавити і такою тенденцією образити їх народню жалобу, але щоби розказати про наші болі і смутки.
Тон віденської преси сумний, як сам Відень. В ньому не має почуття тої сили і віри в неї як то в тоні преси Великої Німецької Республіки. Клопоти за хліб, за мясо, за молоко, тисячі виголоднілих дітей, які чахнуть і вянуть, дякуючи політиці парижських переможців, боязнь перед темнотою на випадок, коли не стане вугля
