24
Т. 2. Ч. 1.
ВОЛЯ
для електричної енерґії, — отсі всі дрібні клопоти чорної нужди спихають Віденців в пропасть глухої розпуки.
Але не дивлячись на се все, всі ґазети повітали концерти нашої капелї, як ясні проміння відради в темнім льоху нужди, безробіття, до якого старається замкнути австрійських Німців політика переможців. Про нашу капелю не сказала ні одна віденська, ґазета лихого слова. Що більше всі оцінили велику працю і артистичний хист не тільки діріґента Кошиця, але і цілого хору. І всі ґазети признали, що навіт столиця світової музики Відень не може чимсь подібним похвалитися (Morgenzeitung), і що треба би подбати, щоби віденські хори стояли на такій артистичній висоті, як Українська Републіканська Капеля (Arbeiterzeitung).
Фахові музичні німецькі критики, які розбірають спосіб гармонізації Українських народних пісень, на їх погляд досить монотонних, підносять факт, що українські композитори уміли дуже оживити ту монотонність дуже орґінальними гармонічними, контрапунктичними засобами (Wiener Allgemeine Zeitung). Як гармонізувати пісні, можуть, на погляд Arbeiter Zeitung, українські композитори навчати дечого навіть німецьких, і тому українська музика являється дуже великим вкладом в загальну людську музичну культуру.
Єсть тут ріжниця між критиками чеськими і віденськими. Чеські критики, захоплені чарами нашої народньої пісні, кажуть, що на Україні є дуже могутня народня пісня, але не має музики — віденські кажуть, що є не тільки пісня, але також і дуже ориґінальні українські композитори, котрі говорять нове музичне слово.
На шаш погляд оцінка Чехів більш ентузіястична, але менш справедлива, оцінка Віденців більше холодна і обєктивна, але справедливійша. І в тім, обєктивно беручи, лежить вищість віденської критики над чеською.
На прикінці приходиться нам сказати, яке вражіння робить на нас, на віденську кольонію, пісня, котру знаємо і любимо.
Нас тут занесла доля далеко від рідного краю, до котрого може декому з нас вдається орлом долетіти, і ми їмо гіркій хліб еміґрації, киснучи у своїх дрібних клопотах, жерті тугою за Україною, на якій „сто ріками тече кров наших братів, червоніє“.
Часами нас огортає розпука і ми замість обєднуватися — не раз і сваримося за „масляні вишкварки“, косо дивимось — Галичане на Наддніпрянців і навпаки.
На нас, котрі почали вже зневірюватися, зробила вплив наша пісня в мистецькім виконаню Українського Республиканського хору, як оживляючий подув вітру з наддніпрянських степів. Взаїмна нехіть зникла. Ми всі зібралися в концертовій залі без ріжниці Народніх Республік і радувались і плакали однаковими сльозами. Нас в цю хвилину обєднало однакове почування, і могутність нашої пісні збудила віру в зневіру, піднесла на духу упавших і тих, що сумніваються в будучності нашого народу. Ми всі виходили з концертової залі з тим переконанням, що народ який має таку пісню, не вмре не загине, бо це була би шкода для загальної людської культури.
Милі гості, наші капеляни, незабором покидають Відень.
І ми достойно попрощаємося з ними. Жаль нам буде, що відлітають наші соловії, але ми знаємо, куди і для чого вони летять.
Вони співають нашу державну самостійність.
Наші брати ллють там далеко на сході кров за наш національний ідеал, виборюють її мечем.
І виборють. Ми в це тепер віримо. Піснею заговорив про це наш народ.
