44
Т. 2. Ч. 1.
ВОЛЯ
її істнування. Це потрібно і для сусідніх народів, менш розвинених, ніж вона, але такош гідних незалежности і обєднання. Захотіти тепер переділити Україну між державами польською, російською, чеською та румунською було б зробити відносно неї таке саме злочинство, як колись відносно Польщі, і тим занебезпечити спокій Східньої Європи. Як в минулому, Українці в бажанню обєднатись опиратимуться то на одних, то на других, щоб ослабити своїх супротивників і це утворить царство вічних інтриґ, які віддадуть Польщу в владу німецько-російських комбінацій.
Досить видко з якою вічно новою енерґією українські селяне борються з одного боку проти російських завойовників, замаскованих в большевиків, а з другого боку в Галичині проти, військ ґенерала Галлєра, які прийшли з Парижа, щоб відібрати нафтові округи Західньої України. Парижська конференція повиннаб покласти кінець цій братоубивчій війні. Нічого б легче не було, як примусити Українців дати польсько-жидівському населенню Львова змогу самоуправління, незалежно від законів українського оточення.
З другого боку Українська Західна Республіка, яка складається з 5 міліонів Русинів бувшої Австро-Угорщини (північної Угорщини, Західної Буковини та Східної Галичини) має інтеліґентні політичні кола націй, де переважають селяне і де політичні діячі досить рідкі. Замісць того, щоб бути змушеною мобілізувати всі свої сили в Галичині, Західна Україна повинна б дати поміч своїм східним братам, менш свідомим і постачити їм своїх людей і свою дісціплінованість. Як могло статись, що ця республіка єдина зі всіх народів бувшої монархії ще не визнана Союзниками. Це було б в інтересах самої Польщі, коли вона не хоче мати під боком у себе Росію, вічно загрожуючу, чи то анархістичну, чи абсолютистичну.
Величність держави оцінюється не простором ії теріторії. Найбільшу прислугу, могла б мати Польща від своїх давніх кольоній на Сході не в відбудованню їх, на сипучому піску іредентизму, але навпаки, в співробітництві їх при міцному будованню задоволеної Литви та обєднаної республики української.
Невже в Варшаві немає людей з ясним розумом, здібних помирити свій край з сусідами і почати нову сміливу політику, яка заступила б місце ідеї анексії та інкорпорації ідеєю взаємної піддержки і згоди. Обмежитись теріторією безперечно польською, як передбачав Президент Вільсон і підтримувати сусідні національности нарівні з собою, — чи не було б це найкращим способом запевнити собі трівалий мир і виконати велику європейську ролю, якої ми бажаємо Польщі.
Едмонд Пріва.
(Journal de Geneve.)
В одному із останніх чисел містять київські „Извѣстія“ незвичайно цікаву і характеристичну промову Раковського, в якій освитлює він фактичний стан річей на Україні і виказує ті небезпеки, які грозять совітській республиці. Промову цю передаємо з огляду на її вартість, як характеристики большевицького становища на Україні, в перекладі.
Товариші! На початку своєї промови хочу поділитися з вами двома новинами, — одна радісна — друга сумна.
З цих новин ми повинні витягнути практичні висновки. Перша новина — це побільшення скількости совітських республік, а іменно повстання Словацької республіки. Великий це факт побіди наших ідей над міжнароднім імперіялізмом.
Це вимовний примір сили робітничої кляси, примір для нас дуже потрібний. Друга новина — це заняття Харькова військами Денікіна, це упадок одної із найбільше червоних твердинь совітської Росії, якою і був Харьків. Стоїмо перед фронтом, якого шляхи відкриті для наших ворогів і коли не доложимо негайних рішучих заходів, ворог зачне загрожувати Київу.
Спитаєте товариші, як це могло статися?
На це запитання відновім вам теж запитанням, чому совітська влада стала предметом завзятих нападів? Чому нас усіх хотять здавити банкирі і капіталісти?
