Т. 2. Ч. 1.
45
ВОЛЯ
Ми є для тих усіх власників фабрик, банків, маєтків и т. п. для тих, що мріють про поворот старого режіму, найбільшими ворогами. Тому вони мусять нас або здавити або згинути самі. І для них і для нас це боротьба на життя і смерть.
В революції, у війні клясовій, нема переговорів, нема мира, нема трактатів. Ту єсться або побідником або побідженим. Тяжке для нас булоб становисько, коли побідилаб буржуазія.
Горе нам, коли побідять обивателі та білоґвардейці. Сьогорічний врожай хоче забрати армія Денікіна, який мусить дорого платити своїм союзникам за їх поміч. За кожний снаряд, за кожну рушницю мусить він платити європейським державам. А вони хотять збалканізуватн Росію, утворити цілий ряд малих держав, які булиб економічно від них залежні.
У мене є відомости цілком докладні, що представників Петлюри приймають в Парижі і з ними переговорють, а це для того, що він безсильний і згоджується на все що Антанта йому диктує.
Не скриваю перед вами цієї небезпеки яка грозить нам, не скриваю що війська Денікіна нас бють і забірають все більше нашої землі, ми однак мусимо загородити їм дорогу і від робітників ми очікуємо рятунку. Робітнича кляса може висказатися проти дальніщої війни, однак я ніколи не повірю в те, щоб ми не могли оборонятися і воювати.
Товариші! ворог наш не є знову так великий, від Царицина до Харькова і від Харькова до Криму має він 100.000 віська, але ворог це, впертий відважний і неуступчивий. Йому вдалося вибрати відповідний для нього момент наших внутрішних суперечок і безладдя. Щоби його поконати нам треба 300.000 людей, здобути вуголь, відновити залізнодорожний транспорт і забезпечити харчами голодні міста.
Армію цю можемо мати, коли ви всі негайно вступите добровільно в ії ряди. Ми старі революціонери, а я служу вже революції 25 літ, знаємо добре, що будучність належить до нас. Мусимо отже витримати до кінця.
Та тут зявляється инше питання, більш просте і елементарне. В наших руках є тепер гармати, з яких до нас стріляли, в наших руках вся влада і колиб ми її тепер втратили, це означувалоби, що ми ії негідні. А тоді згинемо не тільки самі але й наші діти. І тому мусимо зібрати всі сили для остаточної побіди. Я знаю добре що робінича кляса змучена вже цею боротьбою. Знаю і це, що селяне, яких ми увільнили з ярма, дістали землю, стали богачами і тепер вирікаються нас. Та нехай вони затямлять собі, що сама земля їм не вистарчить і що ми робітники не дамо їм ні заліза, ні мануфактури, ні чобіт.
Цей послідний уступ дуже характеристичний і вказує на це, як далеке наше селянство від большевицьких ідей і настроїв. По словам того самого Раковського на Україні нема повіту, в якому не було би селянського повстання і большевицька влада проти цього є безсильна. Цей селянський відрух і принесе большевикам їх остаточну смерть.
Центральний Український Комітет в Італії заснував у Римі періодичну часопись під зазначеною вище назвою на італійській мові. Перше число часописі вийшло 9. червня с. р., а всього до сього часу ми маємо три числа, У вступній статті редакція зазначає, що вона має на меті звернути увагу Італійців на сорокаміліонну націю, яку в сучасний мент хотять викреслити з світового життя. Зміст перших трьох чисел такий:
N. 1 від 9. червня.
Вступна стаття.
„Заповіт“ Шевченка перекладений п. М. Ліповецькою.
Статті: „Від автономії до незалежности“. — Народ-Мученик. — Україна і Італія. — Національна ідея і Московський імперіялізм. — Полеміка про Україну. — (відповідь на ст. князя Волконського в „Epoca“ за 2. червня). — Українська торговля і Італія.
N. 2 від 22. червня.
Нота отамана С. Петлюри до Мирової Конференції. — „Молитва“ І. Франка, в перекладі п. М. Ліповецької.
Статті: Українська культура. — „Приятелї“ Італії, (відповідь на напади Вол-
