З Берестя нас відправлено до Варшави, де нас цілих два дні умисне ганяли з одного кінця міста в друге на показ, як „військово-полонених" під градом самих людожерних і вульґарних гулюлюкань польського столичного громадянства. Дружині л. комісара ґ. Лістовський звелів покинути Бересть протягом 24-х годин, очищаючи очевидно таким адміністративним розпорядженням для себе ціле помешкання п. комісара. Переїхавши до Варшави дружина п. комісара представила справу арешту цивільної української влади в Бересті і польських грабіжів, довершених на всіх нас, в анґлійську американську і французьку місії. Наслідком цих представлень було те, що американська місія вислала до Берестя спеціяльну комісію для вияснення, яке українське майно загарбала польська влада. Та без українських свідків американці від місцевих польських можновладців довідалися, що Українці взагалі ніякого майна по собі не залишили. Галантна французька місія запевнила, що Падеревський свято прирік більше таких безглуздих арештів не допускати, а справу арешту п. комісара негайно розглянути і його звільнити. Тим часом нас у Варшаві знов погрузили у ті-ж запаскуджені худобою холодні вагони і вивезли у Модлінську фортецю. Провозили нас так півтори доби, не даючи, як при всіх „етапах“, й крихти хліба, й краплі води і скинули знов у Варшаві, у пересильнім таборі „Повонзкі“, бо модлінський командант відмовився нас прийняти. Тут нас умістили в бараці „підозрілих по холері", в другій половині якого, одділені од нас дірявою стінкою з тонких дощок лежали хворі на тиф. Наслідком цього співжиття було те, що п. начальник кримінальної поліції Малик захворів на плямистий тиф.
23. II. о семій годині вечеря приобіцяна Французами комісія в ґенеральнім штабі ухвалила „звільнити ґубернатора Скорописи і його урядовців на приватні кватирі під догляд поліції у Варшаві", а в одинадцятій годині у ночі того таки 23-го II. нас погрузили знов у загиджені та це й діряві товарячі вагони і вивезли до Щипюрни. При одїзді з Віденського двірця до наших вагонів підійшов уланський офіцер, тримаючи свою шабельку, як панночна спідничку, викликав начальника конвою, роспитав. хто ми, і оддав наказ: „бий їх у писки на мою відповідальність!" і в супроводі реготу і погроз зібраної публіки пішов собі геть.
Коли 24. II. дружина п. комісара оповіла Французам про „наслідок“ ухвали про наше звільнення, то Французи лиш руками розвели і порадили особисто удатися до Падеревського. Там категорично заявили, що ми напевне сидимо на Повонзках, а переконавшись, що це не так, стали телефонувати до команди міста до ґенер. штабу, до жандармерії і, з задоволенням сконстатувавщи, що ніхто не давав розпорядження нас вивозити, запевнили, що помилка ця буде вияснена.
Тим часом Лістовський рішучо опротестував „визволення такого аґітатора як Скоропис у Варшаві“ і ухвала з 23.11. пішла на перегляд в міністерства: військове, закордонних і внутрішних справ, і нарешті в марті місяці завершилося все це поновною спільною ухвалою всіх цих міністерств про звільнення зі щинюрнського табору „ґубернатора Скорописа і його 27 урядовців". Для виконання ця постанова передана шефові „громадянської охорони“ (політичйої жандармерії)ҐожеховськомуҐожеховському, який добрим московським звичаєм поклав справу під сукно. Коли дружина п. комісара добилася того, що Пілсудський поклав резолюцію, що він нічого не має проти того, щоб Скоропис жив у Варшаві, то московський жандарм Ґожеховський отверто заявив їй: „А, со Ріlsudskі wіе! Оn szkоwіek dоbrу і gоtów wszуstkісh wурusсіе.“ І от вже третій місяць всі, хто не утіх зі Щипюрни, сидить там в огидливих бараках, умовах гірше од усякої каторги. Хворого на тиф д. Малика держали „лікарі" разом
