повстань, аж врешті Богдан Хмельницький задав польській державности могутній удар, після якого Польща вже не піднеслася.
Причину польських історичних катастроф треба шукати в соціяльно-політичній структурі польського народа. Дякуючи пасивности широких селянських мас, ще за Пястів витворився в Польщі дуже сильний феодально-оліґархічний кляс: польська шляхта, яка була одинокою представницею нації, і скоро безпощадною і непримиримою політикою супроти других класів: міщанства і селянства, спинила розвій соціальних сил. Впрочім міщанство не було польське. Польські міста будували Німці кольоністи, які судилися і управлялися маґдебурським правом, і в великій кількости замешкували їх жидівські ґета.
Так отже годі було сподіватись від міщан польського патріотизму. Міщанський кляс, який не мав ніякого впливу на державну політику, бо цілком не був заступлений в „sejmikach" і в центральнім варшавськім „ sejmie“, став політично індіферентним. І коли упала Польща, він навіть цього не зауважив, бо байдуже, в яке ярмо вкладаєш свою шию. Ще меньше розвиненим від міщанського клясу було селянство, котре упадок Польщі навіть повітало, як полекшу. Чужі уряди, пруський, австрійський і російський — всеж таки взяли під охорону селянські маси, обмеживши досі необмежені права польського шляхтича. І тому у всіх повстаннях проти тих урядів, які орґанізували польські шляхтичі, селянські маси все стояли по боці завойовників, бо вони боялись воскресення шляхетської Польщі.
Врешті і польська шляхта, особливо маґнатські феодали, примирилися з чужим пануванням. На Україні, де Хмельниччина і гайдамаччина вигнала польських панів, шляхта стала підпорою царського трону за ціну повороту обширних земель, за ціну легалізований, панщини і кріпацтва Катериною II. Що більше, це була польсько-українська шляхта, котра звязалась в Торговицьку конфедерацію і прямо заохотила царицю до анексії українських правобережних земель.
Таке саме примирення з чужим пануванням ми зауважуємо в Австрії і Прусії. Польська шляхта за ціну позбавлення політичних прав широких верств людности „стояла, бо хотіла стояти при троні.“
Самостійницькі змагання Польщі були радше фразою, як дійсним виявленням національної волі. За польською самостійністю заявились переважно поети, які в траґічних словах описували страждання Польщі, „цеї мучениці, розпятої на хресг за гріхи народів*, як виражались польські месіяністи. Не бачучи нічого гарного в майбутності ані в теперішності, польські поети, як носителі політичної думки, рожевими красками представляли минуле Польщі, яку вони думали, як могутню організацію „від моря до моря“, хоч ця формула навіть не мала в минулому ніякої реальної підстави. Польске панування ніколи не дійшло до берегів Чорного моря, якими опанували в середніх віках Татари і Турки; що-ж до Балтійського моря, то над ним Поляки панували тільки дуже коротко. А одначе ця поетична формула, яка тепер вже ще меньше має підстав, як в минулому, стала програмою польської політики на сході, а це дає нам доказ, що
