Галичині, перейшло в руки Поляків, а большевики, користуючись ментом, перейшли в наступ, захопили Рівне і Дубно. Не приходиться доказувати, о скільки шкодлива була для інтересів обох народів україно-польська війна. Слава Богу, що обидві сторони прийшли до порозуміння.
Але не дивлячись на те, що була загублена майже вся база, українська армія перейшла в наступ. Вже в той час в армії панували пошести, бракувало ліків, одягу, чобіт, зброї, патронів і. т. и., але моральний настрій був чудовий. Всі — від останнього козака до старших начальників — жили непереможною вірою в конечний успіх справи. Большевицький фронт був прорваний, було взято Проскурів, і після жорстокої впертої боротьби армія 29. серпня, вкупі з надійшовшою з Галичини галицькою армією ввійшла в Київ, в дорогий для кожного Українця вимріяний Київ. Скільки радости і щасливих сльоз викликав у старшин та козаків один вигляд Київа, коли підходили до нього. Не було в світі такої сили, котра могла стримати і не пустити до нього армії.
На другий день несподівано ввійшли до Київа денікінські відділи, яких українське військо ні в якім разі не рахувало за ворогів, о стільки безглуздою та непотрібною уявлялась взаємна боротьба на очах у спільного ворога. Українське військо до цього було підготовлено попередніми наказами вищого командування і населенням звільняємих від большевиків місцевостей. Скрізь, куди наше військо приходило, передавались прощальні слова большевиків: „Українці і денікінці між собою побються, і ми не пізніш як через два місяці повернемось“, і до цього завжди додавалось: „Але Бог дасть, ви між собою битись не будете“.
Почались пертрактації з добровольчеським командуванням про встановлення демаркаційної лінії, а тимчасом деякі українські частини (3 куріні і батарея), які, повторюю, ні в якім разі не рахували Денікінців за ворогів, були денікінськими військами оточені і обеззброєні. Характерно те, що оточення переводилось мирно і спокійно на очах нічого непідозрівавших оточуємих українських частин. Це викликало сташенне обурення в українському війську. В той-же час ґенерал Бредов, командуючий київською групою добровольчої армії, вимагав від ґенерала Крауза (старшина австрійськой служби і командант III. галицького корпуса), командуючого київською ґрупою української армії, визнання льозунґа: „Едина неділіма Росія“. Генерал Крауз відповідав, що він не уповноважений українським урядом на розвязання політичних питань, а пропунував ґенералу Бредову встановити військову згоду для спільних акцій проти большевиків. Ґенерал Бредов готовий був розпочати бій, який фактично розпочався на Хрещатику (головній вулиці в Київі), після провокаційних стрілів. Врешті решт, не втрачаючи надії на згоду, ґенерал Крауз вивів українську армію з Київа до остаточного вирішення цього питання Урядом. Нема слів для оповідання, як тяжко одбилося на настрої армії залишення Київа. Армія відійшла на захід від Київа страшенно обурена і з ненавістю до добровольчої армії за її ганебні
